Так, йдеться саме про нашу владу, яка нас товче в землю. Але їм невтямки, що ми всі й так є землею. Звідти наші тіла, які там себе почувають органічно. А душі — з неба, і до землі вони не годні належати. Душі допомагають нашим тілам бути гідно між землею і небом.
Ця влада на чолі з Януковичем поводиться тупо і дико. Це не безпосередність, а, радше, розумова відсталість. На місцях то саме. Говорять про Євроінтеграцію, але роблять абсолютно протилежне. Це вищий пілотаж падіння.
Вони слабкі. Вони вже мало що можуть. Ми маємо їм помогти стати сильними. Сильними вони стануть, коли будуть разом з нами. Бо не мають бути ми і вони. Мають бути єдині. Чим менше їх ставатиме, тим менше буде слабкості загалом. Тим сильнішими будуть єдині.
Перші вже є. Пішли по-різному. Хтось втікав, як з щур з корабля, який тоне. Саме так виглядає вихід кількох «регіоналів» з партії після події ночі на 30-те листопада. Але нехай. Може в них якраз такий шлях до покаяння. Може комусь із нас зараз виглядає, що то перебіжчики і пристосуванці. Може й так. Але може перебування з нами поможе їм усвідомити, хто ми є і чого хочемо.
Вони слабкі. Вони мають лише умовну владу, яку ми їм надаємо. Але ким вони керуватимуть, якщо ми перестанемо їм підкорятися? Вони нас потрохи нищать. Але ким вони керуватимуть, коли всіх знищать? Нам треба помогти їм перейти до нас. Бо нікого відкидати не можна. Треба помогти їм стати сильними.
Вони слабкі, але всі мають шанс. Вони дають наказ бити, бо більше не знають що діяти. Але, як тільки ми перестанемо виконувати накази, вони стануть неспроможними і зможуть лише прийти до нас. Тоді вони стануть безвладними, їхні руки будуть опущені, а очі засмучені. Тоді вони нічого не матимуть і зможуть в нас здобути те, за що ми зараз так щиро боремося.
Спецслужби, військові, міліція вже почали потрохи відмовлятися бити. Треба просити одні одних, щоб всі відмовилися бити. Просімо в своїх друзів, знайомих і в знайомих знайомих. Ми ж ніби нормальні люди. І ті, що носять форму — теж. Не бити — набагато ліпше. Причому, як не дивно, ніяких зусиль.
Вони слабкі. Скоро все впаде. Сильні вояки мусять перестати бути маріонетками у слабкої влади і перейти до нас. Адже навряд воїнові гідно бути слабким. І, як не дивно, тут не треба вчиняти подвигів, а просто зробити найприродніший крок — спробувати поводити себе вільною людиною і бути з людьми по-людськи.
Знаю, що сильний той машиніст київського метро, який розповів людям, чому перекривають рух на певних станціях. У соцмережах одразу хтось згадавсильну жінку-сурдоперекладачку, яка в 2004-му, коли на екранах телевізорів демонстрували неправдиві результати виборів, показувала жестами для глухонімих, що то все брехня. Сильні київські таксисти, які безкоштовно підвозять людей до Майдану. Сильні ті тисячі водіїв, які зі всієї України транспортують нас на Майдан. Сильний мій недавньоколишній директор Іван, який майже тиждень був учасником нічних чергувань на Майдані, бо вночі, як ніколи треба сильних. Сильні мої друзі Тарас і Наталя, які залишили на якийсь час навчання у Польщі і приїхали на Майдан, бо відчули, що мусять приїхати. Сильний мій друг Євген, який потелефонував всередині однієї з минулих ночей, шукаючи підмоги на Майдані. Я вже вертався з температурою поїздом до Франківська. Але Майдан далі стоїть. Підмога найшлася. Завтра і післязавтра інші друзі їдуть до Києва. Справді, все дуже швидко поміняється.
Вони слабкі, вони вже більше не можуть. Нам лишилося ще трохи і ми знаємо, що можемо, бо не ув’язнюємо, а вивільняємо. Безсумнівно, первіснішою є воля, тому вона переможе.
