Треба трохи пити води, їсти хліба. Інших харчів теж. Аби мати силу.
Подібно добре й духовний шлунок наповнювати, бо духовне тіло також потребує поживи.
Бували часи, коли мені було світло-світло, легко-легко. Коли зналося, як варто, а як точно не варто й як ніколи не зроблю. Була сила не зробити.
А коли трохи відійшов, коли духовне тіло зголодніло, але не було поживи, то зналося, що так не варто, але робилося. Тобто, якоюсь мірою, якщо бути поетом, то можна називати внутрішній світ людини духовним тілом.
Селін безжально констатував, що людське тіло – вмістилище для черв’яків. Але це про фізичне тіло, і тут черв’яки потім, вже згодом. Коли людини вже ніби й нема, тому й не страшно. Натомість духовне тіло черв’яки можуть з’їсти ще коли фізичне досить добре тримається. Тобто, лише тоді й можуть з’їсти – коли фізичне тіло ще може сяк-так грішити.
Цікаве завдання в людини – не піддатися за життя червам. Звісно, це завдання можна перед собою ставити, а можна й ні. Коли черви починають їсти людину, то болить лише на початку. Коли ще духовне тіло живе. А потім воно вмирає й більше не болить. Черви просто доїдають.
Але якраз через духовне тіло ми, далекі в часі від Ісуса, можемо бачити воскресіння. Адже інколи навіть мертві тіла воскресають. Тобто, те, що називається навернення. І воно досі буває часто.
Тобто, ми реально можемо бачити воскресіння людини.
Різниця така, що як не їсти фізичної їжі, то чимдалі стає нестерпніше й приходить смерть.
А як не харчуватися духовно, то чимдалі стає легше. Бо не треба ніякої праці. Духовна їжа – чимала праця. По-перше – бажання робити, бажання насититися. І коли до наповнення живота тягне природа сама собою, то духовного прагнення треба прагнути душею.
Це як прекрасно все побудовано! Нам майже не лишилося роботи над собою. Тіло не пропаде, в ньому закладений механізм шукати поживу й споживати її. Достатньо лише годувати душу. І тут не потрібно полювати на мамонта. Духовною поживою може бути якраз відмова від полювання.
Так має постійно тривати пошук духовної поживи. Бо коли він переривається й стає легко-легко, то тоді зовсім не захочеться знов його годувати.
Дух – це як домашня тварина. Її можна плекати, коли любиш. Хоч користі жодної, але є куди дівати любов. В цьому якраз велика користь.
А як не мати домашньої тварини, то й не треба нікому давати їсти. Економиться й час, і їжа. Все стає простіше. З’являється більше часу самому їсти фізично. Себто, насичуватися різним чином життєвими насолодами.
Але як є вдома котик чи песик, то дуже гарно. Адже опіка – теж велике задоволення. Відповідальність – це велика відповідальність.
Хоч не можу про домашніх тварин казати об’єктивно й зі знанням справи, бо якраз щодо них маю дещо іншу позицію. Люблю, але тримаю дистанцію. Себто, нащо пускати кота на стіл?
Так само ми часто поводимося з духом. Най собі буде, але без фанатизму. Любов – любов. Добро – добро. Віра – віра. Але нейтралітет – нейтралітет. Нічого нікому не винен? – нічого нікому. Тоді й заводяться черви.
