Інні мало бути скількись років. Точне число заведено приховувати, хоча ним конкретним можна було хіба пишатися. Юнка. Гарне слово і схоже на яблуко. Ємке і смачне при вимові.
Світло пробивало в душу крізь сірий в’язаний светр, коли Микола розтирав у тямках, що ж воно таке зметикувати, аби кохана втішилась і пам’ятала, доки склерозом не захворіє у старому віці, або й тоді згадувала, рятуючи свою розхристану притомність від краху.
Підошви його берців роздушували повітря, яке опинялося поміж ними і бруківкою, а сорочка під светром прилипала до спини і казала, що їй некомфортно, коли крізь волокна проникає піт і навіть висохнувши, залишає дух з претензіями на незнищенність. Однак Микола не слухав сорочку, бо лише гадка про подарунок для Інни сиділа у міжбрів’ї, звісивши ноги з боків носа.
І все могло би бути просто, коли б не ускладнення. Квіти то квіти, бо чому б не так і нащо паритись? Але вже як квіти, то Квіти! Нащо їй троянди здалися чи хризантеми? Білі лілеї, чорнобривці, волошки, тюльпани, півонії… Які ще він знав квіти? Мальви! Тільки не знав, як вони виглядають і навіть не припускав, що різні сорти квітів можуть цвісти у різні пори року. Це вже потім дізнався, коли обшарював ринки, а згодом студіював підручники з ботаніки і всілякі каталоги рослин.
Освоївши можливу літературу даної спрямованості, що можна було відшукати у науковій бібліотеці міста, совісно взявся за інтернет, де просиджував годинами і проґавлював їх на ніщо. Бо хіба мають сенс знання, що жасмин першоцвітний належить до сімейства маслинових, походить з лісів передгір’їв Південно-Східної Азії і виглядає, як ліана зі складним, трійчастим листям й золотаво-жовтими, позбавленими аромату квітками, а цвіте протягом весни й літа, чи те, що камелія гірська росте у лісах Японії і схожа на кущ або невелике дерево зі шкірястим, блискучим, пильчатим по краях листям й великими, до шести сантиметрів у діаметрі, білими, рожевими або червоними ароматними квітками? Звісно мають, але де їх можна застосувати і з якою метою? Що із того, що горицвіт весняний занесений до Червоної книги, а еухаріс являє собою багаторічну цибулинну декоративно-квітучу рослину і при гарній культурі цвіте двічі за рік, а пелюстки мають білосніжне або блакитнувате забарвлення?..
Микола саме прямував до оранжереї, щоб оглянутись, а за тиждень-два, коли власне підійде той самий знаменний день, просто прийти і взяти потрібну квітку чи букет, або ж вибрати який-небудь вазонок, адже хіба має вагу різновид дарунку, коли він зроблений з коштовної любові? І справді, не має. Микола про це знав, але потім забувся. І все було не те, а того «чогось там» ніяк не було. У відчаї, навіть розглядав, як варіант штучні квіти, котрі своєю пишністю і красою сліпили і перевершували будь-яку рослинність. Але ж пластмаса говорить неправду, бо взагалі не вміє говорити. Сорочка і та, хоч синтетична, але мусить казати про запах зі щемкої нестерпності, тоді як пластмаса – хіба що від пилу пчихати. Кришталь, золото… Навіть якби у Миколи були гроші, він би не придбав, бо ці матеріали не підлягають ніяким змінам. Коли живі квіти в’януть, ти усвідомлюєш тлінність усього сущого і починаєш задумуватися над життям, здогадуючись і про власну минущість. Тоді як золото – божок, що вводить в облуду. Його присутність затьмарює глузд і позбавляє уважності до життя, благодійно офіруючи алюзії про вічність.
Не те, не те, не те. Навіть думав привести з Карпат молоду смереку, пересаджену у відро, але ж по суті це дикість. Та й суті, зрештою ніякої не має. А тут треба щось придумати, бо підручники з нетом ніц не дають. Треба якось визначитись. Адже квіти, зображені олією на полотні ще не квіти. Квіткові базарчики схожі на трупарню, а оранжереї на тюрму. У чистому полі трава травою з неземною красою, та ж не подарує своїй коханій коров’ячий харч.
Сорочку пралося кожен другий день, а берці натиралось до блискоту, і навіть, якщо добре придивитись у сонячну погоду, то можна було уздріти своє перекривлене відображення. Та Микола вже нічого не хотів бачити. Він плентався містом з ідеєю хай там що подарувати коханій гарний ілюстрований каталог рослин з такими розділами, як листяні рослини, квіткові рослини, плодові, ароматно-пряні та лікувальні, бромелієві, хижі рослини, пальми та саговники, кактуси та сукуленти, цибулькові і, на сам кінець, хвойні. Аж раптом, минаючи галерею, знічев’я зауважив афішу діючої виставки з невибагливою назвою «Квіти життя». Ще більше зацікавив припис про вільність входу і Микола опинився у виставковій залі. Зі стін на нього дивилися світлини з дітьми, найрізноманітнішими чарівними малюками, які то плакали, то усміхалися, то просто спали чи смоктали мамине молоко. В пресі про цю виставку писали, що «особливістю даних світлин є те, що на них зображені діти – найбільш складні і водночас найбільш цікаві моделі для кожного фотомитця. Саме вони, як ніхто інший, відчувають людей і тому їх неможливо примусити позувати перед фотокамерою. Дитина завжди щира і природна, і треба любити не просто свою справу, а кожного, хто опиняється перед об’єктивом». Микола теж усміхнувся, відчувши, як у міжбрів’ї заворушилась нова думка. Лише така незабутня квітка зможе закарбуватися в пам’яті на все життя. Ба більше – у самому житті. І ніколи не зів’яне. Принаймні не раніше за Інну, а коли та сама візьметься прив’ядати, то квітка підливатиме у горщик води.
