Ma n’atu sole,
cchiù bello, oje ne’
‘O sole mio
sta ‘nfronte a te!
Яке воно те кохання? Якого кольору? Якого запаху? Якого смаку? Якого віку? Якої національності? Яке воно? Те кохання…
Вони сиділи, ніжачи один одного у теплих обіймах, в плацкартному вагоні швидкого сорок третього. Я дивилася на них і намагалася зрозуміти: чому красива молода українка так ласкаво тулиться до цього підстаркуватого італійця? Що їй потрібно від нього? Що може він дати їй, крім, мабуть, забезпеченого життя десь на теплому березі Середземного моря?
Федеріко. Так звали цього мужчину зі смуглим, обвітреним теплим брізом обличчям, котрому було вже далеко за п’ятдесят. Він тішив її фразами на своїй рідній мові, від яких вона так весело гиготіла. І все більше тулилася до нього, намагаючись зігрітися. З вікна плацкартного вагону дуло передзимовою прохолодою.
Оксана. Її молоді очі, які, здавалося, вже встигли побачити стільки в цьому житті, світилися від щастя, коли вона дивилася на нього і відповідала на жарти. Його ж мовою. Він став тією розрадою, яку вона шукала, втікаючи з Батьківщини в сонячну Італію. А сподівалася, що там буде тільки біль і смуток.
Його щира голлівудська посмішка, не залишила байдужим нікого із сусідів по потягу.
— А я знаю по-італійськи! Я вмію по-італійськи! – не витримав «повечерявший» сусід з бокової полиці. – Бон джьорно, сеньор! О, соле міо! Фелічіта! Ла-ша-те-мі кан-та-реееее!!!
— Так-так! Соле міо! То є сонце моє! – Федеріко заговорив українською. – Аніма мія, мія віта!!!
— Душа моя, життя моє! – підхопила Оксана.
— Будем знати! Мія аніма, давай вгостимо Федеріко нашов, – сусід почав будити дружину, яка вже вмостилася спати на верхній полиці. Проте італієць від «їхньої» відмовився.
Розпитувати було зовсім недоречно. Вся їхня історія була написана в жестах, поглядах, словах, доторках, посмішках. Залишалося лише спостерігати і «читати» її.
Вони вмостилися двоє на одній поличці, кутаючись у потягову ковдру. І ховаючись від того пронизливого, холодного вітру, що проникав у кожну шпаринку вагонних вікон. Так і зігрівали одне одного всю дорогу до столиці. Чи то від холоду, чи то від попередніх болю, самотності та нелюбові.
Воно таке те кохання? Такого кольору? Такого запаху? Такого смаку? Такого віку? Такої національності? Таке воно?
Та яке значення? Якщо ніжне, ласкаве, тепле, радісне і зовсім рідне.
