Діти. Вони є особливими подорожуючими. Хоча я не завжди радію, коли бачу їх у своєму купе, бо поїзд інколи єдине місце, де можна виспатися і відпочити перед «великими справами». Та є серед дітей дуже цікаві екземпляри. Як от дівчинка Яна, з якою ми були сусідками в подорожі до Сімферополя.
Коли я в Тернополі сіла у поїзд, 5-річна Яна з батьками вже майже три години їхала в сторону моря і «обживалася» в купе. Всюди були розкидані її одяг, іграшки, олівці і т.д. Зустріли нову сусідку привітною посмішкою і веселим голоском. За кілька хвилин я забула про свій стереотип «діти-монстри в купе» і підключилася до бурної діяльності, яку розгорнула Яна.
Вона була ще та актриса! Залізла на верхню полицю, зібравши перед тим у всіх білизну. Там вона її почала «прати», щоб видати пасажирам чисту.
– Яна, що ти робиш? – не витерпіла мама.
– Я не Яна!
– А хто?
– Пані провідничка! – ні її батьки, ні я не витримали і розсміялися.
– А чого ви смієтеся? Тут нема нічого смішного, – образилася на нас «провідничка». – От ви, пані, як вас звати? – на повному серйозі вона запитала у своєї мами.
– Оля.
– Пані Оля, а де ваша дитина?
– Пішла працювати на залізницю, – не витримав тато.
– Вона певне у вас нечемна. Я б радила вам її троха побити по дупі!
Ми сміялися від душі з тої «пані провіднички». Вона продавала і розносила нам чай, роздавала вже випрану білизну. Навіть стелила її сама!!!
Але справа була не в акторському мистецтві. Яна або лазила навкарачки, або ставала лише на одну ніжку. Мені було не зрозуміло чому вона так робить, а спитати – соромно. Тато помітив мою цікавість і розказав що сталося.
Як виявилося, півроку тому він їхав з Яною на велосипеді і вона запхала ніжку поміж спиць. Перелом. (Ууууххх, бідне дитя. Навіть зараз мороз по шкірі, коли уявляю цю картину.) Поставили гіпс, все зрослося. Гіпс зняли. А дитина вже 2 місяці боїться стати на обидві ніжки і ходити так, як і ходила до цього… на каблуках)))). Вона страшенно любить ходити на каблуках! Уявляю як ця актриса це робить – неперевершено. Шкода що я не могла побачити цього у виставі, яку вона грала у поїзді. Якби ще ця «пані провідничка» ходила з чаєм на каблуках! )))
Батьки навіть страхали Яну, що тітка не дасть їй поносити свої нові туфлі, якщо вона не буде ходити нормально. Але навіть це її не переконало і дівчинка далі продовжувала стрибати на одній нозі. Я теж пояснювала, що потрібно ходити нормально, і ніжка не болить, і як же, кінець-кінцем, бігати по піску і плавати у морі? Але нічого не діяло, не помагало. Вона навіть не робила спроб стати на ніжку, яка була зломлена, не говорячи про те, щоб ходити на обох.
Як же части ми, дорослі люди, чинимо так само як оте дитя! Тягнемо за собою «привид» минулого. Неприємного, болючого, а інколи й успішного. Минулого, яке не дає нам рухатися далі. Воно паралізує нас і вбиває бажання і відчуття, які б мали вести нас далі по життю. Нормально, природно, без напруги і згадки про те, що трохи часу щось було не так. Як же інколи надовго затягуються оті періоди «повзання накарачках»! Ну, варто ж було Яні зробити лише один єдиний крок, і вона з тією легкістю, з якою вірила в те, що неможливо ходити нормально, повірила б у протилежне. Лише один єдиний крок і все вернулося б у той час, який був до болю.
А далі – море, сонце, радість і щастя. Сподіваюся, що коли «пані провідничка» побачила море, то забула про все і бігла до нього на своїх двох по розпеченому піску!
Поки я чекали на пероні, щоб мене зустріли, то серед натовпу довго проводжала поглядом Яну. «Пані провідничка» возвишалася над усіма пасажирами поїзду. Тато ніс в руках величезні чемодани, а її на коркошах. Вона ще була в міцних «лапах» минулого болю…
Фото зі сторінки Анастасії Романюк у Facebook