В поїзд Київ-Тернопіль мене занесли обставини. Потрібно було швидко повертатися додому, а квитків на 43-ій не було. Та й на цей поїзд залишилися лише плацкарні. Спочатку було навіть страшно від того, що я там побачила… Але загалом подорож вийшла дуже цікавою!
Про те, який страшний був вагон, я промовчу. Але сусіди! Оооуу… То була ціла купа якихось студентів зі Сходу. Мені здавалося, що вони були всюди. І тут – коло мене, і там – в кінці вагону, і що весь вагон – лише вони і я.
Але ні. Ще були хлопець і дівчина з Києва, які їхали на Західну Україну, щоб подивитися на замки. Вони весь час пили пиво і ходили курити в тамбур. Їм було років по 18-ть. Чому я про них згадую?
Коли вже стало добре від пива, вони прийшли в гості до іноземців.
Алкоголь зробив їх дуже красномовними. Варто врахувати ще й те, що спілкувалися вони з студентами зі Сходу на англійській.
Я сиділа, робила вигляд, що нічого не розумію і просто дивлюся у вікно. Та п’яна компанія і така кількість іракців (як з`ясувалося згодом), не вселяли мені довіри. Проте, я не могла стримувати своїх емоцій, коли чула, яку ахінею несе отой п’яний киянин, тому час від часу посміхалася.
Він розповідав їм про життя в Україні, мовляв, нам дуже пощастило на відміну від мусульман, адже нам все дозволено. Кожен українець цим сповна користається.
Нарешті, це закінчилося. Вони вийшли з поїзда і довго з усіма прощалися. Навіть зі мною. А студенти їхали далі, в Тернопіль, як і я.
Один з них звернувся до мене на англійській. Сказав, що бачив як я реагую, а значить все розумію. От ми і розговорилися. Я не намагалася переконати, що в Україні все не зовсім так, як розповів киянин. Але Ясір сам пояснив, що не в захваті від таких людей і розуміє, що сприймати їх серйозно не варто.
Під час розмови до нас приєдналися всі друзі Ясіра, серед них була і дівчина. Як би це банально не звучало, але її звали Фатіма)))
Коли всі зібралися докупи, то запропонували мені, щоб стало веселіше, пограти в іракську народну гру – мхабіс. Ну, цікаво ж! І я погодилася.
Суть гри така. Спочатку діляться на дві команди. Тоді одна з команд, непомітно для іншої, ховає у кулаці одного з учасників монетку. Всі кулаки протягають вперед, а гравець з протилежної команди повинен вгадати, де вона. Варіантів є два: або вказує на кулак і каже «відкрий» (кулак повинен бути порожнім, тоді можна відкривати інший), або вказує на кулак і каже «дай» (для виграшу в ньому повинна бути монетка). Якщо ж гравець не знаходить монетку (помиляється відкриваючи кулак з монеткою чи просить дати кулак, де її немає), то монетка залишається в тієї ж команди. В разі виграшу, вона переходить до іншої.
Словами не передати, як ми захопилися, як було весело, цікаво і смішно! І не лише мені. Іракці реготали, як малі діти. Всі стали такі наївні, відкриті, без поділу на колір шкіри, віросповідання, погляди на світ та життя.
Після поїзду вони всі разом проводили мене до автовокзалу і посадили на автобус до Франківська. Дорогою розповідали про гру, її масштаби і любов іракців до неї!
Дві речі не виходили у мене з голови, поки я їхала з Тернополя додому: п’яні молоді кияни і те, що я чула про Ірак від інших чи з новин.
Напевне, зовсім не вседозволеність і безкарність дозволяє робити речі, від яких життя стає веселішим та щасливішим.
Я пам’ятаю, коли ми з друзями піднімали собі настрій і збиралися разом на пиво. Але я не можу згадати, коли востаннє ми грали в будь-яку гру, тим паче народну. Може то було ще в дитинстві?