Цього разу в поїзд, що їхав з Одеси до Івано-Франківська випадково потрапила моя супутниця. Її шлях до омріяного дому був довгим, важким, вимученим, може навіть – трагічним. Шлях у довгі місяці. А 136-ий «Одеса-Чернівці» у цьому ланцюзі став останньою ланкою.
Я їхала додому з дня народження, тому моя торба була повна різноманітних смачнючих святкових наїдків, якими спорядили мене в поїзд до Франківська. Всю дорогу до вокзалу я думала про те, щоб супутники мені попалися такі, які б не знехтували і розділили святкову трапезу зі мною. Шкода ж пропадати такому добру.
Так і сталося. Але почувши історію, яку розповів і вам далі, «кусок в горло не ліз»...
Пані Ольга, як і значна частина українських жінок з Західної України, вирішила поїхати на заробітки до Італії. Одна її знайома вже з десяток років жила в одному італійському селищі, де навіть одружилася з італійцем. Та панянка (чи то може вже буду називати її сеньйора), коли перестала гнути спину над немічними італійцями, створила такий собі місцевий бізнес. Вона кликала до Італії знайомих, односельчанок, колєжанок, обіцяла їм роботу і місце для проживання. Останні ж, звичайно, оплачували її посередницькі послуги.
От так і моя супутниця, пані Ольга, на заклик сеньйори подалася на заробітки. З часу, як тільки вона ступила на італійську землю й розпочалася її довга дорога назад… додому.
Оскільки на кордоні довелося затриматися, то замість того, щоб приїхати до Тренто по обіді пані Ольга приїхала посеред ночі. Сеньйора її не зустріла, бо ж домовлялися в інший час. Так і довелося чекати на чемоданах до ранку. А як тільки зійшло сонце на головній площі міста почали снувати люди, які пропонували працевлаштування. Не дочекавшись сеньйори, пані Ольга пристала на пропозицію щодо пошуків роботи від молдавських жінок, які теж підробляли тут посередництвом.
У телефонній розмові з українською сеньйорою пані Ольга почула щось на кшталт цього: «Нехай тобі щось підшукають, ато мій (сеньйор. — Авт.) тут собі задумав поїзду кудись, то я зараз не маю на тебе часу».
Дні йшли…. Туристична віза по троху себе вичерпувала. Залишилися останні 2 дні. Пошуки молдаванок не давали результатів. Але вони виявилися добрими людьми і пустили пані Ольгу (звичайно ж за певну плату) до себе на квартиру. Нарешті, сеньйора спромоглася приїхати на площу, де збиралися шукачі роботи, щоб зустрітися з Ольгою. Вона показала їй, про всяк випадок, де у Тренто розташований «Карітас». Ну, якщо геть припре і гроші закінчаться, то тут можна буде хоча б перекусити… Але на вході та на виході до нього постійно снують жандарми, які полюють саме за такими, як пані Ольга.
Її вони і спіймали, коли та стояла коло «Карітаса» і обговорювала свою подальшу долю з сеньйорою. А остання, зробивши вигляд, що Ольгу не знає, повернулася і тихо пішла геть. Тоді пані Ольгу вперше попередили, що якщо не виїде з країни, то все може скінчитися печально…
Робота знайшлася. Кілька місяців працювала у досить нормальній сім`ї. Але найгірше почалося тоді, коли дідуся, за яким доглядала, відправили у притулок для перестарілих. Потрібно було знайти нову роботу або їхати додому. Тутешні українки-заробітчанки вмовили залишитися і не припиняти пошуків. Це були найстрашніші місяці в житті пані Ольги…
Потрохи заощадження закінчувалися. Треба було ж за щось їсти і знімати кімнатку. Дійшло до того, що «Карітас» став єдиним місцем трапези. А пройти непомітно повз жандармів стало цілою наукою.
Та що не зробиш, коли хочеш просто… їсти. Гроші на проживання закінчилися геть. Приютили у себе ті ж молдаванки, що і кілька місяців тому. На прохання позичити гроші на зворотній білет додому українська сеньйора, яка жиє там як у Бога за пазухою, збираючи «данину» зі знайомих заробітчанок, відповідала, що немає заощаджень.
Надія на повернення стала дуже примарною. Ніхто з тамтешніх українок не хотів чи не міг помогти. Всі ховалися від жандармів, а ті що мали документи, втікали від інших, тих, що без. Нарешті молдаванки знайшли для пані Ольги підробіток на 2 місяці. Потрібно було доглядати за італійською магнаткою, яка колись мала мережу готелів у Венеції, згодом збанкрутувала і зійшла з розуму. Це була не робота, а жахіття. Божевільна магнатка будила пані Ольгу кожного ранку з ножем в руках і криками: «Аttenzione!!!!!!!» (увага — Авт.). Але вибору не було…
12 кілограмів, болячки у всіх можливих органах, невроз і т. д. Проте є гроші на зворотній квиток! Ті ж добрі, в прямому смислі цього слова, молдаванки якимось чином купили для пані Ольги квиток з Венеції до Одеси, але з пересадкою в Румунії. Спочатку автобусом до Венеції, а там хай що вже буде…
При перевірці документів пані Ольги в аеропорті завила сирена та ніби звідусіль почало світити червоне світло. Її забрали до спеціального кабінету, де відбувалися всі необхідні процедури, коли знаходять такого «туриста».
— Коли я залишилася наодинці з їхнім головним, не знаю яке у нього було звання, то впала навколішки і почала просити його відпустити. Мову я вже знала добре. Просила його, що їду геть з тої Італії, що помираю, а дома на мене чекають рідні, щоб зробити мені операцію, — плачучи згадувала пані Ольга. — Кажу йому, не треба мені більше ваша Італія сто років. Додому хочу!
Таких, певне, було і є багато. І що з ними всіма робити? Тому, певне, й відпустили, не поставивши відмітку про відбуття з аеропорту Італії.
Далі – аеропорт в Румунії. І знову паспортний контроль. Знову та ж сирена, спецкабінет. Румуни розуміли троха російською, а пані Ольга переконувала їх, що не пішки з Італії прилетіла. Мовляв, ну забули поставити штампик… Румунам вона була потрібна ще менше, ніж італійцям, тому і ці «закрили очі».
А в Україні ніхто вже ні на що не дивився. Тому вона з аеропорту що є духу помчала на залізничний вокзал. Білети були, оскільки то не сезон. От тепер сидить згадує, плаче і радіє водночас.
— Не хочу ніяких більше закордонів. Краще буду дома їсти картоплю в мундирах…
Що не кажіть, а до всього в житті треба мати щастя і удачу! Як каже одне східне прислів`я: «Комусь — плов, а комусь — апетит»…