Повертаюся зі Львова додому. Рейсовий автобус зупиняється в центрі Рогатина. На зупинці купа людей, а коло мене вільне місце. Дивлюся через вікно, як вони заходять в автобус. Серед натовпу виділяється молодий стильно одягнений мужчина, дуже привабливої зовнішності. Звичайно, було б дивно, якби я не звернула на нього увагу. Але не зовсім його зовнішність прикувала до нього мій погляд. А те, що він тримав у руках.
Цікавий квадратний чемоданчик, обтягнений чорною шкірою, та оброблений на згинах металевими вставками. Перше, що прийшло мені в голову – перукар. Відразу майнула думка, що це «мій персонаж». Тому на вільне біля мене місце , а я сиджу в першому ряді, кладу шапку, аби всі проходили далі по салону. Коли в автобус заходить він, шапку демонстративно забираю. Це спрацьовує.
— Біля Вас вільно? — запитує.
— О, так, так. Звичайно, — ледве стримую свою радість. Дорога додому буде цікавою…
Ну, в автобусах я ще не експериментувала. Прийшов час і для цього. Не знаю з чого почати розмову. Тому й запитую чи він, бува, не перукар. У відповідь молодик сміється.
— Ви так подумали, мабуть, через чемодан. Ні. Я не перукар. Ви сьогодні вже друга, хто мене про це запитує. Я — лікар-ортодонт. А в чемодані у мене інструменти. Треба його змінити, бо він викликає велику цікавість у людей. Ще хтось подумає, що то сейф, — далі сміється.
Наше знайомство і розмову перебивали ями на дорозі, які були такими великими і просто всюди, тому водій навіть не намагався їх обїхати. Я ще під враженням закордонних доріг і життя, адже поверталася з львівського аеропорту, почала різко критикувати Батьківщину. І не лише дороги, але й людей і все довкола. Все те, що так кардинально відрізняє наше життя від життя в європейських країнах.
Міша, так було звати власника квадратного чемоданчика, згоджувався із моєю критикою. Але найбільше в частині доріг. Як виявилося, цей молодий чоловік вже встиг не лише вивчитися на лікаря і побувати за кордоном, але й попрацювати там за професією. В Італії. Тому крім англійської, він знає ще й італійську та … арабську. Чому арабську? Про це пізніше. А на мовах варто зупинитися детальніше.
Справа в тому, що Міша говорив зі мною дуже красивою, майже літературною українською. Це різало слух і я не могла спершу зрозуміти в чому справа. Згодом все стало ясно. Міша родом з Сімферополя, він народився і виріс у Криму. Відповідно, мова, якою він спілкувався — російська. Проте це ніяк не завадило йому так гарно спілкуватися зі мною на українській.
Була ще одна «родзинка» у Міші. Чому ще й арабська мова? Він – мусульманин. І вивчив цю мову аби читати Коран в оригіналі. Ця інформація, мабуть, найбільше здивувала мене. Адже при згадуванні ісламу в голові відразу виникають асоціації зі східними народами. А молода людина, що сиділа поруч мене була словянської зовнішності.
Так от, мені ніяк не давало спокою все те, що я побачила, зійшовши з трапу літака на рідну землю. Та й до того українці дали про себе знати в черзі до входу в літак. Я запитала Мішу, чому він не залишився там, в Італії, адже навіть працював за спеціальністю. Чому повернувся сюди?
— Я ВІРЮ, що все буде добре на Україні, що все налагодиться. Я люблю свою країну! — ця відповідь була для мене чимось на зразок холодного душу.
Молодий чоловік, крім того, що був дуже симпатичним, виявився таким же розумним. Він розповідав мені про історичні факти виходу з кризи і «підняття з колін» різних країн. Про політику, лідерів, людей, їх ставлення до життя і до роботи. Про терпіння, усердя і про те, що кожен повинен робити відповідально те, що він вміє, може і зобов’язаний. Будь-то лікар, вчитель, будівельник, водій чи політик. Тоді зміни на краще невідворотні.
Віра в те, що від тебе щось залежить і відповідальність за свої вчинки. Цього бракує мені і мільйонам українців.
У житті мусульман є умовні терези: на одних шальках добрі вчинки, на інших — погані. Якщо ти зробив щось не хороше, то мало лише просити за це вибачення. Адже шальки терезів уже переважені на погану сторону. Потрібно зробити щось добре, аби вони порівнялися. А потім ще щось добре, аби переважила добра сторона. І лише тоді, коли твої терези будуть виглядати таким чином, для тебе відкрита дорога в Рай.
Він сказав, що ВІРИТЬ, що в його країні все буде добре. Мені страшно це писати, але моя віра не така міцна. А що стосується Батьківщини і майбутнього, то, певне, не лише не міцна, але й втрачена.
Всі релігії світу настільки схожі між собою, що чим більше дізнаюся про них, ти більше переконуюся, що Творець єдиний. Але нам, християнам, потрібно вчитися чогось того доброго, що є в інших віросповіданнях. Зокрема, у мусульман — терпіння, смиренності, невідступності та страху порушити те, що порушувати не можна. Ні, у нас все це також є, але ці поняття настільки розмилися і втратили свій істинний зміст… Хоча, це може і лише моя суб’єктивна думка.
Віра — це слово стало визначальним у нашому з Мішою знайомстві. Після нього я знову повірила, що багато залежить від моєї віри у власну значимість, віри в краще майбутнє, віри у свою Батьківщину, віри у доброту людей. І просто — від ВІРИ…