Цього разу свій блог присвячу своїм попутчикам, але не тим, що купують квитки у касах вокзалів. А тим, для кого вагон потяга — робоче місце.
Звичайно, як і в житті, так і у потягах, зустрічаєшся з різними людьми. Не завжди з добрими. Чомусь, якщо так трапляється, то такі зустрічі різко врізаються в пам’ять. І як не намагаєшся, але забути їх не можеш.
Саме так не можу стерти спогад про свою поїздку в Донецьк поїздом «Львів-Маріуполь». Описати цей поїзд, чи окремі його вагони, літературною мовою ніяк не виходить. Та ще й, крім усієї цієї «краси», дві провідниці плацкарного вагону «розтерли в муку» моє уявлення про людяність і співчуття.
Буду відвертою. Часто серед провідників зустрічаються невиховані, неввічливі, озлоблені і т. д. Принаймні, у мене. Життя у нас не мед, тому людей можна зрозуміти. За весь час моїх подорожей поїздами доводилося бачити різних представників професії провідника. Пам’ятаю кілька історій пов’язаних з такими людьми. Але ці дві жіночки «переплюнули» всіх.
До інциденту, якому саме присвячений блог, було ще кілька виявів неадекватної поведінки провідниць вагону, у якому ми всі «маринувалися» у 40-градусну спеку в дорозі до Донецька. Тому чекати від працівниць «Укрзалізниці» чогось «із ряда вон виходящого» можна було без сумнівів.
Так от. Я проснулася від того, що поїзд зупинився на одній із станцій, а в вагон дуже шумно (оскільки з сумками і дітьми) зайшла жінка років 30-35. На годиннику було близько 2-ої ночі. Вона довго не могла знайти свої місця, в поїзді було темно. Потім ще довго вовтузилася застеляючи постіль, яку видала їй провідниця, спочатку для себе з малесеньким сином (років 2-3), а потім і для старшого сину (років 10-ти).
Нарешті, повкладалися. І я та, мабуть, ще кілька розбуджених пасажирів змогли заснути.
Не знаю, скільки пройшло часу, але думаю десь більше години, як мене знову розбудив голос провідниці, яка щось пояснювала тій жінці, що зайшла до вагону з дітьми. Остання голосно, проте намагаючись не кричати, щоб не розбудити нікого, категорично відмовлялася … виходити з поїзда.
Як виявилася згодом, білети, за якими жінка зайшла у вагон, були пропечатані потрібною датою, але місяцем раніше. Бідна матір двох малих дітей поясняла провідниці, що купляла білети місяць тому і казала касирці, що буде їхати не у липні, а у серпні. Остання, певне, не дочула. І що ж тепер робити? Як посеред ночі виходити на невідомій станції з дітьми? Але провідниці були категоричні. «Збирайте речі, через 5 хвилин станція!»
Жінка не витримала і її вмовляння стали голоснішими на декілька тонів. Тепер уже не спало піввагона. Частина з людей просили провідниць залишити нещасну пасажирку. Заради дітей… Місця ж таки вільні є. Хоча б до ранку, аби не стояла посеред ночі на незнайомому вокзалі з хлопчиками.
Ні! Їх вмовити було неможливо. «Нада било сматрєть білєти возлє каси! Накупят чорт знаєт шо, нє смотрят, а патом нам тут сльози разводят. Сабєрайтє вєщі. Уже астановка».
А як же ж ти запустила її у вагон, га? Як же ж ти перевіряла білети і вже в дорозі через годину побачила, що на білетах не та дата? Куди ж ти в ніч висаджуєш діток? При чому, обидві провідниці – жінки!
Зупинка була недовгою тому, щоб пасажирка встигла вийти догадливі провідниці покликали на підмогу провідника з іншого вагону, котрий прийшов і забрав її сумки, аби винести на перон. Він також відбивався та стояв стіною за своїх колег від розлючених цією ситуацією пасажирів. Мовляв, у 6 вагоні начальник поїзда, хай біжить вирішує питання. З голою дитиною та сльозами на очах, жінка вийшла з вагону.
За кілька хвилин потяг рушив. На наші запитання, чи начальник поїзда допоміг провідниці, не відповідали, але як ми довідалися потім — ні. Його, як ми зрозуміли, не встигли знайти.
Вранці всі обговорювали тільки цю подію, дивлячись на порожні полички. На місця, де лягла та жінка і її син, так ніхто і не «поселився». Найактивніші пасажири з’ясовували з провідницями стосунки. Мовляв, ви ітак нас цілий день мучили (поїзд зі Львова до Маріуполя їде 28 годин), а потім вночі таке-от «вчудили». Ті стояли на своєму, що зробили все по Закону. Але по якому? Ніяк не по-людському…
Вирішили всім вагоном: нічого у провідниць не купувати, постіль не здавати (хай збирають самі), піти до начальника поїзда і пожалітися на те, про що мовчали, терплячи негаразди і непорядок у вагоні ще вдень. Звичайно, це — маленький самосуд. Але чомусь всі одноголосно підтримали.
Начальник поїзда трохи дав їм обом «прикурити», бо вони після того, як побували у нього, ходили у сльозах. Зараз я згадую цю історію і розумію, що «око за око, зуб за зуб», а в цьому випадку «сльози за сльози», — це так само жорстко, як і вчинок провідниць. Проте, вони могли залишити діток з їхньою матір’ю у потягу. Місця пустували аж до Донецька, та й у їхньому купе можна було прихистити, на крайній випадок. Чи знайти місця в іншому вагоні, вирішивши питання на ходу з начальником поїзда.
Провідниці зробили інший вибір…