У поїзді, як у житті — кожен має своє місце. Одні їдуть у вагонах класу «люкс», інші в купейних, менш комфортабельніших, але достатньо пристойних. А є ті, які, в силу тих чи інших життєвих обставин, мусять терпіти своє місце в плацкарті.
Все, як у житті, — пасажири вищих, середніх і нижчих класів. А є безбілетні, яких занесло в вагон зовсім не їхнього класу волею випадку.
Купити той чи інший білет можна просто в касі, були б гроші. А як купити в долі свій успішний білет у краще життя? Скільки з тих пасажирів, котрі зараз їдуть в люксовому вагоні поїзда знали свого часу, що матимуть таку можливість? Чи були вони в цьому впевнені, планували, вірили?
Знову, вже майже рідний, 43-ій. Передсвятковий період в нашій державі відзначається відсутністю квитків на потяги. Заледве дістаю білет, аби повернутися з чергового відрядження додому. Плацкартний вагон забитий пасажирами. Приглядаюся до всіх. В основному молодь з величезними рюкзаками, до яких причеплені каримати (мабуть їдуть відпочивати у гори). Решта – в більшій своїй частині – заробітчани (чоловіки із Західної України, які займаються будівельними роботами в столиці та поблизу неї).
Мої сусіди — троє чоловіків, середнього віку (усім десь 30 плюс-мінус). Двоє з них їдуть разом, як виявилося пізніше, — брати. Третій має насторожуючу зовнішність і такі ж повадки. Ну, думаю, компанія…
Вечеряти вони будуть під 100 грам, і чомусь здалося мені, що і посваритися встигнуть. Думаю –лиш би не билися.
Прийшов час вечері, порозкладалися, у братів – самогоночка, в третього – чекушечка. Під 100 грам знайомляться. Я мовчу, лише слухаю, бо довіри ці троє мені не викликають. Брати — Женя і Роман з Івано-Франківщини, працюють на будівництві в Києві. Третій – Ваня, з Львівщини, але вже багато років живе в центральній Україні, працює на ГЕС.
— Ви оце мабуть поїхали на заробітки, бо дома взагалі немає як заробити, щоб прокормити сімї? – цікавиться Ваня, мова якого вже геть зовсім не схожа на львівську говірку.
Женя і Роман почали розповідати, де і що вони встигли побудувати. А за 10 років встигли багато. Як виявилося, в кількох місцях, де вони будували жив Ваня. Почали згадувати, а от там був, а те місце пам’ятаєш, а там бачив, ото ми, і оце ми, і там теж встигли. «От, яка земля тісна», хтось згадав приказку.
— Ти кажеш — земля тісна? А скільки там тої Землі? По екватору скільки має? – несподівано спитав Ваня.
— 42 тисячі, — без роздумів випалив Женя. А мені стало соромно. Бо я над цією цифрою задумалася і, не впевнена, що згадала б.
— Еее, правильно. На машині по екватору за скільки об’їдеш. Ну, так, образно. За півтора місяці, це — не спіша. А ти кажеш — Земля. Скільки там тої Землі…
Тут почалося те, чого я ніяк не чекала. Ваня виявився риториком ще тим. Та й брати не відставали. Розмова стала настільки філософською та інтелектуальною. Незважаючи на це – їхній зовнішній вигляд ніби застерігав мене, що краще лиш спостерігати. Дивно, як ми іноді помиляємось в людях, оцінюючи лише зовнішність.
— Нас — мене і вас, виховували так, як і колись. Ніби ми робоча сила, — філософствував Ваня. Роботяги, понімаєш. Ті що працюють на великого, мудрого. Мир, труд, май! Це все ще залишилося з радянського минулого. Хтопоняв і почуствував, що він шось більше, ніж просто робочий – той вирвався і бистро пішов вгору, у всіх відношеннях.
—Може ти й правий, але хтось мусить робити і те, що ми робимо.
— Так, але ви не думаєте глибше. Робите свою роботу і раді тому, що маєте. Получаєш свою тисячу і тобі й більше не треба, пока хватає. Не тянешся до більшого. Як же ж це вам пояснити?
На певний час у розмові сталася вимушена пауза. Таки вимушена, бо кожен задумався над сказаним. Було помітно,що ці слова дуже зачепили обох братів. Можливо, не всі люди задумуються над тим, що хочуть в житті чогось більшого, ніж мають. Але всі хочуть більшого. Принаймні десь в глубині душі, десь дуже глибоко…
— Ти правий! — майже вигукнув Женя. — З нами колись на будові, в одного крупного виробника пива, працював хлопець, наш ровесник. Був таким самим робочим як і ми. А згодом вирішив себе попробувати в ролі експедитора. Йому виділили територію, де він це пиво реалізовував. Він працював, а потім сів, подумав, проаналізував і… Вирахував, що на ті гроші, які за рік тратяться на машину, водія, бензин і т.д. можна побудувати ангар для зберігання пива, який окупить себе за 5 років.
— Так, це те про шо я говорив! — зрадів Ваня. — Він думав глибше, і 100% був увєрєнний в тому, про шо думає!
— Так слухай дальше, — продовжив один з братів. — Він з цими всіма розрахунками попав спочатку до заступників, а потім і до начальника «куща» цього от виробника пива. Десь 40 людей все це рахували, і вирішили, що справді все сходиться. Тоді йому запропонували очолити весь цей проект. І він погодився. Збудували ангар, який «відбив» себе вже за 3 роки! А цей пацанчик тепер там начальник всього цього.
— Потому, шо він був увєрєнний в собі. Він не дивився на других. Розумієш. Він не ото як ти кидав роствор і хай собі буде. Думав інакше, увєрєн був, що може більше. І не боявся в цьому признатися ні собі, ні другим.
Потім Роман нагадав Жені про ще одну схожу історію. Як такий самий молодий чоловік з робітника заводу став головним інженером. Під час роботи спитав інженера в цеху чому таке складне виробництво, адже його варто спростити і економити на цьому значні кошти. Так само пішов до начальника заводу і запропонував свій варіант.
— Всі ці розговори про щасливий случай, про удачу. Ну, може десь і колись так буває. Але по великому рахунку тут є друге шось. Мислення, думки. Не як робот робити свою роботу, а вникати глибше. І хотіти, хотіти завжди більше, ніж маєш і можеш. Не тільки мати більше, але й робити щось більше. – Ваня переконував братів як міг.
Він так само їхав в тому ж вагоні, що й вони. Ретельно ховав сумку під сидіння, аби її вранці найти там само. Він старався думати «по-іншому», але не був директором ГЕС, а лише її рядовим працівником. Хоча «вникати» почав лиш зовсім недавно, після того, як прочитав купу розумних книжок. Яких саме він не уточняв.
Хтозна, може через деякий час його світогляд і сприйняття змінять все те, що є навколо нього. Змінять на краще, так, як він собі це і уявляє.
Вони випили зовсім небагато і швидко полягали спати. Тихо і мирно, після інтелектуальної бесіди про життя-буття. Я таки не зовсім навчилася розбиратися в людях…
У двох речах Ваня був правий на всі сто. По-перше, людям не варто обмежувати себе у мріях та прагненні до чого кращого, адже кожен має на це повне право. І, по-друге, успіх приходить до тих, хто не втрачає час на порівняння свого життя, себе та своєї праці з іншими. До тих, хто не дозволить неминучим поразкам зупинити себе, а в перемозі не дозволить зупинитися собі.
