Для мене ця історія особлива, хоча б тому, що у такий спосіб я ще не подорожувала і не знайомилася з моїми героями. Автостопом до столиці… )))
Так вийшло, що добиратися до Києва довелося автостопом. Хоча і не з далекої відстані (десь близько 100 км), але все ж таки… Мене та ще одну дівчину, з котрою разом їхали в Чернігів, один «добрий» знайомий вирішив відправити до столиці на попутці. Сам вийшов на трасу ловити машину, аби не «велися» на молодих, красивих дівчат )))
Як не дивно, але йому зупинилася дорога, нової моделі, іномарка чорного кольору, з затемненими вікнами. У ній сиділи два молодики, у шкірянках та сонячних окулярах. «Добрий» знайомий, доки ми стояли у шоці, завантажив наші торби у багажник, записав номер і заспокоїв з усмішкою: «Все під контролем. Тут пряма траса, навіть завезти нема куди».
Їдемо, мовчимо, боїмося, виглядаємо знаки на трасі, написи… Про що говорити? Як себе поводити? Ситуація явно неоднозначна… Розмову розпочав той, що був за кермом. Сам став розповідати, дуже навіть дружелюбно (мабуть, щоб ми перестали боятися), що вони два брати — одному під 30, іншому за 20. Їздили у село, де підібрали нас, оформляти документи на землю. Мовляв, скоро Київ посунеться саме у тому напрямку і ті 2 га землі, котрі вони тут придбали, стануть дуже ласим шматком і неоціненним вкладенням коштів.
Не втримуюся, аби не запитати, скільки ж усе це коштує? Думаю, немало. Звідки у таких молодих людей такі гроші? Чи самі вони кияни? Чим займаються?
Дивно, але Саша (так звали старшого з братів, котрий був за кермом) без будь-яких проблем розповідає свою історію. Здавалося навіть, що він хотів комусь це розповісти, показати, що він таки зміг «це» зробити.
Так от, самі вони не кияни, хоча зараз уся їхня сім’я проживає у столиці. Всіх потроху туди перевіз Саша, ставши «на ноги». Та ще і як ставши! Він приїхав до столиці в 20-річному віці, після завершення училища. Приїхав вчитися, але оскільки грошей на навчання не було, паралельно заробляв їх, працюючи вантажником на базі. Крім цього, брався за будь-яку роботу, яку пропонували. Так зав’язав добрі стосунки та зарекомендував себе з хорошого боку «потрібним» людям.
Закінчив університет за спеціальністю — юрист. У тих колах про нього вже знали, тому робота знайшлася відразу. Зараз він працює у прокуратурі, помічником одного з прокурорів столиці. Самі розумієте, які можливості відкриваються у нашій країні для людей з такими посадами. Це є реальність і нікуди від неї ми не втечемо.
— Невже можна за кілька років у Києві чесним шляхом заробити на машину в півсотні тисяч баксів? — обурююся я, оглядаючи «нафарширований» салон іномарки.
— Ну, чесним, звичайно, не дуже заробиш. Крім основної роботи, займаюся ще різними купівлями-продажами…
На вигляд він був простим хлопцем із села, без лишніх «понтів» (якщо не враховувати шкірянку та окуляри). Я не могла зрозуміти, у який спосіб він з бідного хлопця став крутим бізнесменом. Зміг перевезти до столиці брата, сестру, маму (яка працювала в шкільній їдальні) та утримувати і допомагати їм усім. Адже батько свого часу почав сильно пити, ще коли Саша ходив до школи, а потім і взагалі покинув родину.
— Поділись своїм секретом, — кажу я, не сподіваючись на чесну відповідь. — Як за такий короткий період часу заробити, досягти, мати? Везіння?
— Ні.
— А що тоді?
— У мене була ціль! Я коли їхав з дому, сказав собі, що зроблю так, аби моїй сім’ї жилося добре. І все, що б я не робив, я робив з думкою про те, що собі пообіцяв. І я був упевнений, що рано чи пізно все буде так, як я того хочу. Починаючи з того моменту, коли вантажив ящики на складі. Тепер приходжу туди, а там ще працюють люди, з котрими і я починав. Згадую, як то було нелегко. Але мені приємно туди повертатися.
Може його історія звучить у моєму виконанні надто поетично. Насправді, у житті все було не у таких мальовничих фарбах. Думаю навіть зовсім у темних, сірих та, чомусь в уяві бачу, що і червоних…
Але цей хлопець, не зважаючи на здогадки про ті кольори на шляху, викликав у мене лише повагу. Він терпів не лише для себе, але і для рідних. Йшов до своєї цілі, не просто йшов, а дійшов за такий короткий період часу. А скільки з нас ламається на початку шляху та і, як би це не було прикро, за крок до бажаного?
Знаю, що через кілька місяців він стане батьком. Думаю його новостворена сім’я — у надійних руках.
P. S. Грошей він sз нас не взяв (думаю, на бензин йому вистачає). Лиш побажав успіхів.
