Хто з нас не відчував цього: коли земля тікає з-під ніг? Коли хочеться кричати, а у горлі комок, зі сліз… Коли не маєш вже сил зробити крок вперед, та й не знаєш для чого він потрібен. Коли переконуєш себе, що рук опускати не можна, але ж вони, ніби не твої, і зовсім не слухаються. Коли все є, але втрачаєш щось чи когось, без чого все це нічого не варта.
Мабуть, нікого не обмине ця участь. Питання в іншому. Якими ми залишимось по тому?
Я сіла у потяг Сімферополь-Київ у Запоріжжі, о пів на другу ночі. Намагалася якомога тихіше зайти в купе, щоб не збудити пасажирів. Верхні полиці були вільні, а внизу спала жінка. Вона була повернута до мене спиною, чомусь мені здалося, що то молода дівчина. Я помилилася.
Вранці, коли я проснулася, жінка вже не спала. Вона читала. Здається, Донцову, точно не пригадую. Виглядала вона дуже гарно. Інстинктивно я розуміла, що їй мабуть за сорок. Хоча відразу і не скажеш.
Мені здалося, що розговорити її буде непросто. Тому я не намагалася. Розмова зав’язалася якось невимушено, чи то про погоду, чи про поїзди… Дивно, але це справді так: найменше хочеться говорити, коли є що сказати. Вона стримувала себе, але з кожною фразою у її голосі чувся надрив. Інколи хочеться поділитися тим, що наболіло з кимось, кого не знаєш, кого ніколи не бачив, і мабуть більше й не зустрінеш. Він так і поїде, забравши твій біль і твою таємницю геть, подалі.
Так хочеться зробити тоді, коли ти не маєш права бути слабким. Бо дома є ті, кого треба підтримати, дати приклад, як воно — не здаватися. А самому тримати все в собі, не подавати вигляду, як би боляче не було.
Вони (пані Ірина та її чоловік) переїхали до Києва з південного містечка багато років тому. Залишивши все, що було у минулому, а з собою взявши лише віру у себе і гроші, що вилучили з продажу квартири. Типова історія приїжджих, які шукають кращого життя. Їм не скільки пощастило (так кажу, бо сильні люди відчуваються, а вона — саме така), скільки вони зуміли зробити і заробити багато. Усе супер: заміський будинок, двоє чудових донечок, престижна робота. Звичайно, як і у всіх, не без проблем. Але дрібних в порівнянні з тим, як живуть інші.
Вона — з тих, кого називають «сильна жінка». Це не приховаєш, це відчувається і розуміється, десь на рівні підсвідомості. «Сильний чоловік» — це той, хто може підняти важку штангу чи віджатися купа разів від землі. А решту, вони по природі мають бути сильні, з відповідним стержнем всередині. А жінка? Яка вона «сильна жінка»? Не така як решту жінок? Та що не плаче, коли болить, не кричить, коли дратують, не ображається, коли принижують, не падає, коли збивають з ніг, не просить, коли потребує? І та що відчуває, але приховує відчай…
Смерть чоловіка була, як грім серед ясного неба. Ніхто не очікував. Стільки планів. Лиш купили землю на рідному півдні, аби там збудувати будиночок для душі. Доньки на виданні. Здавалося б, ще жити і жити…
А як тепер? Вже пройшло трохи часу, та звикнути, що поруч нема його, не може. В будинку вічно виникають побутові проблеми, які може залагодити лише чоловік. Важко за будинком ходити. Але й продавати не хочеться, адже це також їхнє дітище, яке будували разом. А ще тут є земля, яку вона позасаджувала квітами. І стільки їх у неї!!! Різні-різні. Каже, що так стає легше. Всі болі, проблеми і погані думки, тихо і спокійно закопує в землю, а на їх місці виростають чудові, красиві та різнобарвні квіти.
— Нет… Нет больше сил…Не могу. А надо. Надо держаться, — я заледве розбирала слова. Той ком у горлі, який душить слізьми, не давав їй нормально говорити. Їй було соромно, що «дала слабинку» тут в купе поїзда, котрий везе назад туди, де було і щасливо, і боляче. Але ж тут можна, я ж не знаю, що вона «сильна жінка», що вона не плаче і ніколи не каже, що сил більше нема.
Пані Ірина впорається, я більш, ніж переконана. І ще буде щаслива. Зараз вона «на колінах», нехай і не в очах навколишніх, а у своїх внутрішніх відчуттях. Та вона встане, розправивши плечі від глибокого вдиху нового, чистого повітря. Тому, що вона така, інакше не вміє.
Переможець не той, хто не впав, а той, хто падаючи, піднімається кожного разу.
