Пригадала собі, як їхала у потягу з двома чоловіками, котрі не дали мені виспатися. Ні, вони не буянили і, навіть, не чіплялися… Просто нарозповідали стільки всього, що ми троє не спали до глибокої ночі за згадуванням цікавих історій з життя.
То був поїзд, що їхав до Києва, але не 43-й (вже не пригадую який), бо коли я зайшла до вагону, то ці двоє уже жваво бесідували. Певне, познайомилися ще до Франківська, і хоч година була пізня — лягати спати вони не збиралися.
Я ж, навпаки, мала намір виспатися. Але прислухалася до того, про що говорили мої попутчики, і вирішила, що спати — неправильне рішення.
Спочатку пан Михайло (на вигляд якому було десь під 60) та Любомир (цей мав десь під 40) обговорювали Чехію, її пиво та самих чехів. Стільки нового про все це я б не вичитала навіть у Вікіпедії))).
Але найцікавіше почалося тоді, коли Любомир зізнався, що служив у десантно-штурмовій роті морської піхоти.
— От скільки людина може віджатися за один захід? — запитав він мене, розуміючи, що велику цифру я не назву.
— Ну, 100 разів…
— Ага, а 300 не хочеш? Та ще й на найвищій полиці у камбузі, де спека страшна, гірше парної. Ух, то були часи… — на нього навіяли спогади.
Всі ці віджимання, звичайно, ж складова дідівщини, яка, за словами Любомира, була найстрашнішою саме у «морських котиків». А їхній бойовий клич!!! Він і досі сниться Любомиру у страшних снах.
Тоді він посеред ночі просинається в холодному поту…
Ото колись була армія!
— А так по тобі відразу не скажеш, що ти служив в такій роті, — підмітив пан Михайло.
Мені, чесно кажучи, теж так здалося.
— Час своє робить, — намагався виправдатися Любомир. І щоб ми переконалися в його словах, розповів про свого знайомого, колишнього СБУшника, який ну зовсім не скажеш, чим займався в минулому. Зараз працює тренером в одній із приватних дитячих спортивних шкіл. Але як перехилить чарочку, то тішить друзів розповідями про те, колишнє, життя.
Так от, той СБУшник був десь із «партійним» завданням на Далекому Сході. Перед від’їздом їх попереджали, аби стереглися укусів всякої нечисті. Йому не вдалося. Не витримав спеки і пішов скупатися у якусь водойму. Відчув, як щось вкололо. А вже за кілька днів — гарячка, місцевий шпиталь і розпанахана вздовж уся нога. Щось відти дістали, живе…
Це півбіди. Там ще треба було дивитися, аби жодна муха на тебе не… відклала яйця. Бо потім ті гниди забиваються у пори, робиться чиряк із черв’яком всередині.
— А з вигляду, нормальний собі такий простий дядько, — продовжував про СБУушника Любомир.
— Дійсно, ти правий. Був у мене в Чехії в бригаді будівельній один такий дуже-дуже тихий і скромний Микола… — згадав і собі пан Михайло.
Так от, той Микола на будівництві працював підсобником. Непримітний, спокійний, тихий. Він практично не розмовляв, тому всі про Миколу нічого не знали. По 100 грамів із хлопцями не пив, сидів тихо, до інших не ліз, та і його ніхто не чіпав. Лиш знали, що він десь з Росії. То вже наші українці, там в Чехії, охрестили його Миколою.
Одного разу, у буремні часи, прийшли чеські «братки» виясняти стосунки з власником будівництва, де працював пан Михайло. Але оскільки його не застали на місці, то вирішили влаштувати «шмон» у гуртожитку, де жили робітники. Їх було п’ятеро. Наказали всім принести гроші добровільно, інакше заберуть самі.
— Лиш спробуйте доторкнутися до чиїхось речей, — всі мовчали, лиш Микола заговорив. Братків це розлютило і вони спробували… Не пройшло й 2 хвилин, як усі лежали на підлозі з перебитими мордами, руками і ногами. Ми навіть не зрозуміли, що сталося. А то наш Микола всіх їх так віддубасив!, – із захопленням згадував пан Михайло.
Як виявилося потім, Микола у складі спецназу пройшов всі гарячі «точки» Афганістану. Тому і мовчазним таким був. Попередив потім хлопців з будівництва, що він нормальний, лиш нервувати його не можна…
P.S. Краще приглядайтесь до людей, які вас оточують. І не нервуйте їх, навіть якщо вони тихі та безпомічні на перший погляд. І, взагалі, не нервуйте краще нікого!
