Ця історія, як і більшість, буде про потяг. Хоча розповіла мені її жінка, з якою ми їхали разом в автобусі зі Стрия. У цікавому такому молдавському автобусі, цікава така романтична історія.
А було все так.
Замучена, після шаленого дня, я влетіла в останній автобус, що їхав через Франківськ. Летіла на нього з Мукачевого. Шкода, думаю, що не поїзд, у якому відразу б розляглася і відключилася. У автобусі так не вийде. Доведеться мучитися.
Порожніх місць практично не було, і я сіла на перше, яке побачила. Біля мене сиділа жінка молодого віку (десь за тридцять).
— Шкода, — кажу їй свої думки вголос, — що не поїзд. Зараз би ноги простягти.
—Це точно, — підтверджує вона.
— А ще шкода, що Ви не хлопець. Я б із Вами познайомилась. А може любов, а може доля, — засміялася я.
— А чого ви смієтеся? Я зі своїм чоловіком так і познайомилася: у дорозі, у поїзді.
— А можна от з цього місця і з усіма подробицями?
— Та з радістю! Слухайте.
У поїздах Надія (так звали мою попутницю) їздить і зараз не часто, а тоді, коли сталася ця історія, і взагалі їхала третій раз у житті. Поступати в університет. І поступила, але в «сімейно-строітєльний»… Вона, нічого не сказавши батькам, які були геть проти цього, відправилася сама-самісінька підкорювати столицю.
У купе, крім неї, ще їхала сім`я: мама, тато та син (трохи старший за Надію). Смачно накрили на стіл і запросили дівчину приєднатися. Вона, звичайно ж, відмовлялася, але діватися було нікуди.
За трапезою зав`язалася приємна бесіда. Надія, завжди відверта і відкрита до спілкування, розповіла про те, куди їде і про те, що їде без відома батьків. Після цього на неї посипалися невдоволення та звинувачення з боку сусідів по купе. Мовчав лише Олег (її майбутній чоловік).
— Як можна було без дозволу батьків отак взяти і поїхати. Не поставити їх до відома. Вони ж будуть переживати. Урешті, це ще і небезпечно їхати самій, — обурювалися Олегові батьки.
Надії було неприємно на душі, що здурила батьків, а тут ще і таке. Вона не витримала, заплакала і вибігла з купе. У тамбурі її наздогнав Олег. Він просив пробачення за поведінку батьків, намагався заспокоїти.
— Ну що я можу зробити, щоб ти перестала плакати? – бідкався хлопець.
— Просто залиш мене у спокої, – звичайно відповідь у таких ситуаціях.
— А давай потанцюємо? Хочеш? Прямо тут! У тамбурі, — Олег не знав, як її заспокоїти, тому вирішив збити дівчини з пантелику оригінальною пропозицією.
— Хочу танцювати! — крізь сльози прошептала Надія.
Хлопець витягнув із кишені мобільний телефон, знайшов повільну романтичну пісню і галантно запросив Надію на танець. Їм не було тісно, не заважали ні звуки потягу, ні тамбурові «запахи». Забулася й причина сліз.
— Навіть наш перший весільний танець при згадці не викликає у мене стільки емоцій, як той, у тамбурі, — треба було бачити її очі, коли вона розповідала мені про танець.
Мені здалося, що вона у ту мить була там, у тамбурі поїзда, а не тут зі мною, в автобусі.
Коли молоді люди повернулися до купе, то батьки Олега уже все вирішили за них. Надія мала подзвонити до батьків, розповісти правду і заспокоїти, що у Києві вона має в кого зупинитися. А на підтвердження вони самі поспілкувалися з мамою Наді, пообіцяли, що приютять, допоможуть та проконтролюють. Хіба вона могла не погодитися? Який університет, вона вже погляду не могла відвести від хлопця. А у голові не переставала звучати та мелодія…
От так вона і залишилася у них. Не лише на час вступної компанії, але і на всі роки навчання в університеті. Вже після весілля вони з Олегом переїхали жити у Чернівці, його фірма відкрила там представництво, яке він очолив. Живуть, як і всі решту сімей, з радостями, проблемами, щастям та інколи сварками. Виховують синочка.
— Знаєте, ми не часто танцюємо. Насправді, Олег не любить танцювати. Запропонував тоді потанцювати від безвиході. Навіть подумати не міг, що я згоджуся на таку ідею, — сміється Надія.
Ну, що тут скажеш… Рей Бредбері був правий: «Залазьте якомога вище і стрибайте у безодню. Крила з’являться під час польоту».
