«Я вам не заздрю». Це перші слова, які я почула від провідниці після перевірки білета.
— А в чому річ? – перепитала я.
— У вас там в купе маленька дитина. Дуже плаче і капризує.
Ну, думаю, кому-кому, а мені не звикати до дітей в купе. Проте, це було не єдиною несподіванкою. Батьки хлопчика, котрий виявився зовсім не капризним, змусили мене задуматися над життям. Як своїм, так і над життям інших людей. Погодьтеся, людей, котрі викликають у нас такі емоції, не так уже і часто зустрічаєш на шляху.
Справа у тому, що батьки Стьопи були неповносправними. Мама — з явно вираженими ознаками ДЦП, навіть говорила досить погано. У її чоловіка теж було помітно вади опорно-рухового апарату, хоча я не беруся ставити діагноз. Та це і не є моєю метою.
Стьопа, блакитноокий блондинчик, років з 3-4, вивчав мене з цікавістю, коли я зайшла до купе. Він замовчав, бо перед тим щось жваво обговорював із бабусею. Ми познайомилися, і я запитала, чи він буде чемним. Степан запевнив, що так.
Ніби між іншим, я захопливо почала розпитувати, звідки і куди Стьопа їде. Мама і тато спочатку поставилися з недовірою. Чи то краще написати — з пересторогою. Здавалося, що вони не можуть зрозуміти, чи помітила я їхні вади. Багатослівною була бабуся. Як виявилося, це, не побоюся цього слова, щасливе сімейство повернулося сьогодні з ОАЕ. Прилетіли до Києва, а зі столиці поїздом їдуть додому.
— Ну і як враження? – запитала я у Стьопиних батьків.
— Неймовірно! Це щось неймовірне! — не стримав емоцій тато.
Він говорив такою чудовою українською. Було дуже приємно слухати. Вона не була тою літературною, яка часто з вуст багатьох людей ріже слух. Навпаки, якась така мелодійна…
При згадці про Дубаї вся сім`я заговорила водночас. Всім хотілося поділитися враженнями. Напевне, я — перша незнайома людина, яка запитала їх про поїздку після прибуття на Батьківщину.
Враження у всіх були пречудові і їх було стільки, що й не вмістяться усі отут.
Звичайно, після цілого дня збирань речей, дороги до аеропорту, перельоту, а потім і поїзд — цим людям було важко. Особливо Стьопі (тепер я чудово розуміла, чому він капризував і плакав). Елементарно дитина хотіла спокою і сну.
Хоч дізнатися їхню нелегку, але повчальну для всіх історію життя мені хотілося понад усе. Я розуміла, що зараз, на превеликий жаль, — не те місце і не той час. Мені й вистачило того, що я побачила. Згадала, як напередодні бачила в одній з передач по ТБ історію двох хворих на ДЦП молодих людей, в яких народилась донечка. Її у них забрали, адже вони неповносправні… Можливо, це жорстоко, але те подружжя з передачі й справді було не взмозі доглядати за маленькою дитиною без сторонньої допомоги. Так, як і доглядати за собою. Саме через своє захворювання.
Батьки Степана обоє пересувалися самостійно, хоча мама — з допомогою. За Стьопою в основному (за той період, поки я спостерігала за ними) доглядала бабуся. На щастя, хлопчик здоровий, веселий і дуже рухливий. Це важко таким людям наважитися на народження дитини? Чи це лише нам, які дивляться на них, як на когось з іншої планети, здається, що їм важко на щось наважитися?
Вони не виглядали на заможну родину. Геть зовсім. Але ж я не могла питати у них, де вони працюють, як заробляють і як можуть дозволити собі таку поїздку. Чи може хтось їм у цьому допоміг? Не це важливо, а інше. Те, що ці люди, не зважаючи ні на що, долаючи перешкоди (а вони їх підстерігають усюди, особливо — у нашій країні), таки можуть бути щасливими. Вони створили справжню сім`ю, народили гарного Степана, подорожують, відкривають для себе нове, живуть, а не існують!
Я залишила їх, щоб не турбувати і дати цим людям відпочити. Пішла до знайомих, які їхали у сусідньому вагоні. Коли повернулася, всі міцно спали.
Вранці мене розбудив дитячий голосок: «Мама! Де мама?». Стьопа спав на нижній полиці з бабусею, а мама навпроти мене — на верхній. Бабуся висадила дитя до неї. Він товкся по ній, обнімав, цілував і все «приспівував»: «Мама!». А вона скованими рухами обнімала своє щастя, і для мене незрозумілими словами, щось по-своєму «співала» йому у відповідь.
Мені чомусь захотілося плакати від тої картини. Та чому? Хіба може від несправедливості, якої годі шукати в цьому світі. Вони не лише виглядали, але й справді були щасливіші щасливіших: веселі, усміхнені, сповнені позитивних емоцій, ніжності, любові. Навіть «еміратська» засмага додавала до цього всього ще й тепла.
Калічать людей не проблеми зі здоров`ям і не це сковує їхні почуття та можливості. Боятись треба іншого. Немає гірше, ніж скалічені думки, серця і душі.