Вода, з якої ми складаємося, якимось дивним чином трансформує кожного у своєрідну водойму. Цікаво, але для різних людей ці водяні утворення виглядають по-різному. Не дивно, що рідина має кілька станів. Так і вода, що живе всередині нас, здатна творити з нашими душами неймовірні речі.
Повертатися з Херсона довелося з пересадкою у Києві. Якщо купити квиток з півдня на захід виявилося проблематично, то зі столиці їх було предостатньо. Вільні верхні полиці мого купе ще раз це підтвердили. Крім молодої дівчини, приблизно мого ж віку, по сусідству не виявилося нікого.
Ще коли я зайшла до вагону, вона дивним поглядом дивилася у вікно. Чому дивним? Я помітила, що лише її очі були повернуті у бік вікна, а сам погляд був десь далеко-далеко, і розглядав зовсім не ті картинки, котрі пропливали за вікном поїзда.
Ні, вона не була засмученою, пригніченою, нещасною. Разом із тим, веселості у тому погляді було мало. Чи варто було порушувати її задумливість? Не знаю. Але я ризикнула.
— Маю чудовий сирничок до чайку! Перестаємо мріяти, починаємо знайомитися і вести приємну бесіду! – перейшла я у наступ.
— Софія, — прошепотіла вона, подивившись на мене, все тим же, далеким від реальності поглядом.
— Розповідай, Софія, що роздивилася у вікні.
— Він, як море. Розумієш? В його присутності все навколо поринає у рідину. А він сам накриває мене своїми теплими, ніжними хвилями. Я потопаю у них, розслабляюся, розчиняюся. Наповнююся силами, здоров’ям і щастям. І, що найголовніше, — це не кохання. Не кохання чоловіка до жінки, чи навпаки. Ми друзі і не друзі водночас. Він — море, а я — риба, котра його потребує.
Тишу, що запанувала у купе, порушував лише стукіт коліс поїзда. А потім, як грім серед ясного неба, провідниця шумно принесла нам чай. Я сиділа і думала, чи відчувала колись і сама у комусь море? Люди, які випливали з глибин пам’яті, виникали переді мною у вигляді водойм: річок, боліт, калюж, морів, океанів… І навіть дощем хтось випав на мене із неба.
Я озвучила свої думки. І ми по черзі із Софією почали описувати знайомих, рідних, коханих, чужих.
«Друзі мої, то як річки. Одні — гірські, бурхливі, непередбачувані. Несуть мене, хтозна куди. Та я не боюся, бо бачу береги, і навіть часто відчуваю під ногами опору – дно. І така їхня прохолода у спеку життя приємна і потрібна. Інші ж тихі і від того нагріті сонячним промінням. Та інколи в них забагато намулу», – попутниця моя згадала про друзів.
«Неприємно, але чомусь згадую кількох людей, як страшне болото, що смердить. Вони затягували мене на дно, поганили і забруднювали тіло. Сковували мої рухи, аби вже не могла вибратися на поверхню, щоб ковтнути свіжого повітря», – продовжила я.
А ще згадалися люди-калюжі, яких обходиш і оминаєш, аби не замочити ніг та не забруднитися. А хтось інший візьме і обтраскає тебе їхнім брудним вмістом. Ніби й не суттєво і швидко висихає. Згодом забувається, але приємного мало. Та й відмиватися доводиться.
Софія думала позитивніше. Дощ, яким на неї випадали випадкові знайомства був літнім. Теплим і приємним. А по собі вони залишали веселку кольорових, приємних спогадів.
Кохані наші, таки були схожі на моря (хоч і той, з котрого почалася розмова, не був для Софії коханим). В кожного по своєму. В моїх морях, в перемішку з штилями, приливами і відливами, бушували справжні бурі. Вони кидали мене на скелі, ранили, не давали дихати, накриваючи величезними валами води. А потім тихо качали на спокійних хвилях, зализуючи рани від бур. А сіль їхня тоді була найсолодшою в світі.
«Та що варті ті моря, після того як потонеш в темних, холодних глубинах океану? Він завжди холодний і страшний. Він манить, обманює, затягує. Він приємний, бо таки схожий на море, але він інший. Потонути в ньому можна лише раз і назавжди. Там, на глибині, на його дні, лише темрява і пустка. І нема назад повернення», – Софія відсьорбнула чаю. Я уявила, як він струмочком стікає по її тілу: спочатку в горло, стравохід, потім у шлунок…
Від цих думок стало страшно, все навколо вмить стало наче з води. Мій чай вистиг. Я сказала Софії, що вже лягаю, бо вчора не виспалася. Я закрила очі та намагалася не думати взагалі. Потім я ще раз кинула погляд на попутницю. Вона далі сиділа біля вікна, як заворожена. Очі її наповнилися слізьми і стали схожими на гірські озера. Бббрррр… Я вперше пошкодувала, що зі мною в купе немає мужиків, що шумно вечеряють і говорять про щось реальне і буденне.
Вранці ми обмінялися кількома простими фразами, побажали одне одному гарного дня та успіху у справах. Вечірня містерія зникла, як вода у суху землю. Тепер я не думаю про море перед сном, аби легше було заснути. Боюся, щоб воно не виявилося океаном…