Моя справжня цьогорічна весна розпочалася з неї. Світла, добра, любляча, яскрава та безстрашна… трирічна королева Настя. Вона їхала у поїзді Львів-Чернівці від бабці, в якої боролася з кротом. Так і не вдалося його зловити під час гостювання, тому ми продовжили робити це разом, у купе нашого вагону.
— Ховатеся, тут є кріт. Ось він мене вкусив, — показує вказівний палець. — Ховайтеся всі! Ууууууу!
— Та нема тут крота, — заспокоює її дідусь. – Іди подивись, як не віриш, у коридор.
Настя біжить у коридор, де потрапляє на провідника. Потім мчить назад у купе з криком: «Там він є! Великий-превеликий!»
— То не кріт! То дядя-провідник, — заспокоюємо дівчинку.
— Ні! То — дядя-кріт!
Кроти в тій поїздці були всюди: в нашому купе, в сусідніх, в коридорі, в лісосмузі за вікном, в кошику з їжею. Просто нашестя кротів. За словами Насті, просто цього року багато черв’ячків і мурах. Тому кротів така кількість, бо є їм що їсти. Ми всі (Настя, я, її дід, мій хлопець та ще один молодий чоловік) пробували спіймати хоч одного. Ага! Не така вже це легка справа — лапати кротів! Так нічого й не вийшло…
Стомлені після невдалих спроб із кротами, просто дивимося у вікно. «А ти ким хочеш стати, як виростеш?» — питає Настя у мене. Кажу: «Лікарем. А ти?». Вона думає, а потім: «Я — принцесою». Ноу коментс. Мовчу. Настя після паузи і роздумів: «Нє, я краще королевою. В неї більше і краще плаття».
Нашій розмові знову завадив один із кротів: він вкусив королеву і вона була змушена продовжити боротьбу зі шкідниками в дуже капризний спосіб.
— Будеш нечемна, я заберу тебе із собою, — налякав Настю мій хлопець.
— А нащо я тобі? В тебе вже є одна Настя! — ну, що тут скажеш. Безапеляційно.
Потім королева подумала і вирішила, що не вона з ним, а він повинен поїхати з нею.
— Віддаш мені його? — запитала у мене. Хм, так ніби в мене був вибір… — Ну віддай, віддай! Я його люблю!
Настя вирішила йти напролом і звернулася до свого обранця: «Поїдеш зі мною? А я тобі картопельку буду смажити…» Аргумент, достойний королеви! Від такого ніхто з чоловіків не відмовиться. Довелося змиритися, що у Франківську з поїзда я зійду одна.
— Ну добре, — погодилася я. — Поїдете разом. Але коли приведеш його мамі з татом додому, то що вони скажуть?
Знову ця королівська пауза і роздуми… І відповідь:
— Ай-яй-яй!
Вирішили психіку батьків не травмувати принцем із поїзда. Тому, коли поїзд зупинився у Франківську, почали прощатися. Вона плакала, не хотіла відпускати свого обранця. Просила, щоб таки поїхав з нею. Я обіцяла, що наступного дня ми приїдемо разом в гості. Але це «разом» не входило в її плани, тому не було помічним. Тільки його вмовляння і обіцянки якнайскорішої зустрічі заспокоїли королеву. Принаймні, нам так здалося.
Ми йшли по перону, а вона дивилася нам у слід з вікна зі сльозами на очах. Ні крота не впіймали, ні принц (не зважаючи на смажену картопельку) не залишився поруч… Ох, яке ж непросте життя з королівськими титулами та в королівських сукнях!
