Питання віри дуже особисте та інтимне, щоб про нього говорити вголос. У кожного вона своя, та віра. У кожного воно своє — ставлення до релігії. Особливо важко вірити в умовах сучасності. І я розумію моїх попутчиків, які звинувачували священиків у надмірній участі в матеріальному світі. Справді, при таких «розкладах» важко поділитися своїм внутрішнім, потаємним, глибинним із тим, в кому не бачиш (чи не хочеш бачити) божественного та духовного.
Але про все по порядку.
Поки поїзд ще не рушив з місця ми, двоє жінок в купе, вирішили швиденько переодягтися. В найбільш непідходящий момент двері відкрилися. На нас з коридору дивився священик. Спантеличений побаченим, він зашарівся і почав вибачатися, одночасно закриваючи двері.
— Я предполагала, що може зайти мужчіна, — засміялася моя сусідка по купе. — Але не могла представити, що то буде батюшка… А знаєте, я ніколи в житті не сповідалася. Можна це зробити у поїзді?
Він зайшов, поставив чемодан, сів і відразу ж почав щось розглядати в телефоні. Не знаю, чи був в Інтернеті, чи просто робив вигляд, намагаючись уникнути розмови. Якщо не хотів спілкуватися, то йому не пощастило, бо жіночка з Коломиї вирішила, що то її шанс розказати священику все те, що її турбує.
— Ви ще не встигли зайти, а у нас до Вас уже купа запитань, — узагальнила вона.
— Ну, що ж… Будемо говорити. — Його голос був приємним, а тембр — спокійним (так як і у всіх служителів церкви).
— Я ще ніколи не сповідалася. Розкажіть мені, для чого це, чи потрібно, з чого почати, що і до чого?
Він мовчав. І ми разом з ним. Пауза була довга. Напевне, цього не вистачає людям у миру — подумати, перш ніж щось говорити.
У купе зайшов наш четвертий подорожуючий. Солідний мужчина в костюмі та з портфелем. Він оцінив обстановку, зрозумів, що зайшов під час розмови, тому тихо порозкладав речі і втік до друзів у сусіднє купе.
Священик промовисто мовчав. Було зрозуміло, що він налаштовується на те, щоб відповісти чітко, коротко і ясно. Аби розмова не затяглася надовго. Постійно зазирав у телефон, крутив його у руках, ставив на столик, потім знову брав у руки.
Жіночка з Коломиї паузи не витримала, не дочекавшись відповіді, пішла у наступ. Розповідала як її сусідка ходить сповідатися щотижня зі словами: «Знову наступного тижня нагрішу». Який же смисл у сповіді, якщо люди знають, що все-одно будуть робити те ж саме?
— А для чого ви миєтеся щодня? — перервав він її розповідь.
Знову всі замовкли.
Коломиянка вирішила наступати з іншого боку. Тепер вона виправдовувалася, що їй легше стати посеред поля (чи щось схоже на це), перед небом, і просто попросити у Бога прощення за все погане. Так легше, ніж розповісти гріхи священику, який (принаймні той, котрого вона знає) сам грішник, їздить на дорогому авто, живе так, як і всі решту людей у миру і т.д. і т.п.
— Якби Ви знали історію церкви, то Вам би волосся дибки ставало лиш від одного вигляду священика. Колись при церкві творилися страшні речі, люди вбивали один одного, щоб мати той чи інший сан. Але що це має до Бога? Священики – то всього лише люди. Такі ж як і решту. Різниця лиш в тому, що вони провідники (в сенсі матеріалу, що провидить тепло або електрику. — Авт.). Я погоджуюсь з Вами в тому, що якщо цей провідник буде ржавим, то все може закінчитися дуже погано і для нього, і для тих людей, які мають з ним справу. Тому священики особливо мають дбати про те, аби бути чистими.
Пані з Коломиї, із запорізьким корінням, не вгамовувалася. Казала, що багато з її знайомих розчарувалися не лише в священиках, але й у Богові. Мовляв, він як правило не слухає наших молитов, наших прохань. Хтось із її знайомих дуже просив про здоров`я когось із рідних, а той таки помер. Таких випадків багато. Ну, може життя випросити й складно, але є інші речі, до яких він теж не прислухається. Тому багато людей розчаровуються, або перестають вірити в його існування. Раз він або не чує, або йому то непідвладне.
— А що він у Вас брав, що тепер Вам винен?
— Хто? — пані не зрозуміла, про кого йде мова.
— Бог. Чому ви всі вирішили, що він вам щось винен? Він дає вам життя і все те, що є наслідком цього. Замість того, щоб подякувати за дар життя, ви випрошуєте навіть матеріальні речі, а потім кажете, що Бога не існує, бо він не дав вам того, що ви хочете. Чим він перед вами заборгував? — він говорив так же тихо і спокійно, з довгими паузами між реченнями, встигаючи зазирнути в телефон.
— Тоді встрєчний вопрос: якщо він нам дав життя, значить — ми йому винні? Чогось він від нас хоче?
— Покаяння. Ми з Вами знайшли відповідь на найперше питання, — він перевів свій погляд у вікно. Напевне, хотів аби ми зрозуміли, що то логічний кінець розмови і, при бажанні, далі ми робили кожен свій висновок.
До нас майже з піснями увірвалися наш «четвертий» та його друг із сусіднього купе. Обоє тримали в руках стаканчики з вином. Вони чемно почали пропонувати його не тільки нам, але й отцю. Мовляв, його зроблено з любов`ю, батьком одного з них. З винограду, вирощеного з неменшою любов`ю. Ну, невже пан отець має щось проти вина?
— Все в міру, — спокійно відповів він.
Звичайно, гості прийшли не просто так. Після батьківського вина їх почали тривожити глобальні питання. До прикладу, як розрізними добро і зло? Юля – зло? А чому ніхто не побачив з початку, що Путін зло? Ну хто, як не священик, який сидить в сусідньому купе, дасть їм відповідь на ці питання. А він відповів просто, що вже пізно і, напевне, всім пора спати. А ще, він буде радий відповісти на всі їхні питання у Києво-Печерській лаврі. Вони ж ітак їдуть до Києва, то при потребі завжди можуть його там відшукати.
Вранці всі мовчали. Чоловікові явно було соромно, адже він таки був інтелігентом, принаймні, мені так здавалося. Просто те батьківське вино, зроблене з любов`ю, з того, вирощеного батьківськими руками винограду…
Коли під’їжджали до столиці, мовчанку порушив священик. Він попросив у всіх нас… пробачення. За те, що вчора занадто грубо перервав розмову. «Занадто грубо перервав розмову»? Слів не стало, а стало соромно. Кожному за своє…
