Почну з того, що дуже не хотілося зачіпати цієї теми… Скільки написано, прочитано, побачено, почуто. Але якщо вже доля звела мене з Кірілом в одному купе і він розповів мені свою історію, то я не можу не переповісти її вам.
Розмову розпочала я, а його українська – збила мене з пантелику. Подумала, що він наш, місцевий. Коли дізналася, що це не так, то запропонувала, щоб говорив звичною для себе мовою. Була впевнена, що після останніх подій хлопець просто боїться їхати на захід і говорити російською. Кіріл відмовлявся. Пояснив, що гарно володіє обома мовами, а українською говорить з радістю.
Виявилося, що хлопець їхав у Франківськ до своєї дівчини, з якою познайомився у Києво-Могилянці. Кіріл народився в Харкові, як і його батьки. Проте, ще в дитячому віці переїхав жити до Керчі, куди тата й маму направили на службу. Вони обоє військові…
– Зараз, як такого, місця проживання у нашої сім`ї немає. Після того, як батька відпустили з полону, ми повернулися на материкову частину України. З нашої квартири в Керчі не вдалося забрати нічого, крім документів і найнеобхіднішого, – відповів на запитання про те, де він живе.
В цей момент я зрозуміла, що цьому хлопцеві є про що розповісти, а мені – про що послухати.
Як виявилося, батько Кіріла під час окупації Криму обіймав одну з високих посад на флоті. Його та інших військових чинів одними з перших взяли в полон. Мати ж хлопця – військовий лікар.
– Пам`ятаю, як прийшла до квартири так звана самооборона Криму. Почали перевертати все верх дном, щось шукали, хоча й самі не знали що. На початку 2000-их Україна разом з НАТО проводила військові навчання. З тих навчань у тата залишилися дві валізи, добротні такі, в яких батько тримав інструменти та різні речі, взагалі не пов’язані зі службою, щось по господарству. Так от, після того, як вони побачили їх, то почали звинувачувати батька в співпраці з Америкою. І… забрали, – розповідає Кіріл.
Що саме робили з батьком в полоні, хлопець не знає. Каже, що не катували. Йому та іншим командувачам в цьому плані пощастило. На відміну від простих військових, з якими, м’яко кажучи, не церемонилися. Батькові Кіріла пропонували перейти на бік Росії. Навіть обіцяли високу посаду в Ростові, на одному з військових підприємств. Батько відповів рішуче: «Присягу дають лише один раз!». Вони розсміялися йому в обличчя. Мовляв, навіть якщо його доведеться відпустити і він повернеться до Харкова, то майбутнього не буде, адже скоро весь схід України стане російським. Кримські окупанти були в цьому переконані вже тоді…
– Навіть не хочу уявляти, що було б, якби…Але батька і решту кримських військових високопосадовців, тих, хто відмовився співпрацювати з Росією, з полону відпустили. Треба за це дякувати Україні. Адже за їхнє визволення вело розмову керівництво держави, – згадує хлопець.
– А багато військових перейшло на бік Росії? Що зараз із ними? – цікавлюся я.
– Багато. Думаю, відсотків вісімдесят. Звинувачувати їх важко, адже у кожного своя ситуація. Прості військовослужбовці опинилися в дуже скрутному становищі. Збирати сім`ї та тікати в невідомість… Не було ніяких гарантій того, що буде далі з ними в Україні. Окупанти ж обіцяли їм та їхнім родинам «золоті гори». Що зараз із ними? Звичайно, всього цього нема. Знаю, що багато морських піхотинців тепер у стройбатах… Будують мости.
В Криму, за словами мого попутчика, залишилася велика кількість зброї та військового оснащення, що належало українській армії. Військових відправляли на материкову частину практично з порожніми руками. Що вже говорити про матеріальну базу армії. Все залишилося в руках тоді ще самооборони Криму, а тепер уже в «руках» Росії. Не виключено, а скоріше так і є, що зброю з Криму тепер використовують сепаратисти на сході України. В тому числі й «Гради». Наші хлопці, можливо, гинуть від нашої ж зброї.
Страшно навіть від думки про те, як зараз всім тим, хто перебуває в епіцентрі військових дій. Моторошно уявляти як ці люди – військові, щодня, щогодини, щохвилини дивляться в очі смерті. Що це? Хоробрість, безстрашність, а може героїзм? Чи це – покликання, зрадити якому, то зрадити не лише всім, кого ти захищаєш, але й самому собі?
– А де зараз твої батьки? Що роблять після того як повернулися на Україну?
– Як це де?! – здивовано відповідає Кіріл питанням на питання. – А де ж вони іще можуть бути? Виконують свій обов’язок перед Батьківщиною. Тато воює на сході в зоні АТО. Мама – у військовому госпіталі. Рятує поранених…
