Дощ йшов цілу ніч, а потім й цілий день. Я сподівалася, що після заплаканого, вже холодним осіннім дощем неба, побачу сонце. Все-таки їду на Закарпаття. Погода за вікном, недоспана ніч та м`які сидіння покращеного вагону електрички схиляли до сну. Проте галасливі діти, що бігали з вагону у вагон, не давали заснути.
Вже за звичкою почала прислухатися до розмов своїх попутчиків. Там далі, в кінці вагону, провідники влаштували обід. Розмовляли про щось своє, робоче. Хлопці з дівчатами, які сиділи ближче до середини, зачіпалися одні до других. Так смішно балакали по-закарпатськи. Двоє хлопців, десь під 30-ть, які сиділи найближче до мене і яких мені було найліпше чути, говорили про те, що я слухати не хотіла.
Так тоскно на душі, а ще той дощ. І вони говорять. Про війну. Про друзів, які зараз там, про знайомих, які чекають на повістки, про рідних, які хочуть спокою і миру.
Хочу не чути того всього. Дістаю книжку, читаю. Як же виключити звук? Як втекти хоча б у вагоні цієї електрички від тих розмов, думок і картинок, що пропливають в уяві? Замість слів, у книжці бачу страшні ілюстрації того, що говорять хлопці. Закриваю її. За вікном пливуть карпатські краєвиди: гори димлять, виноград біля хаток, Латориця. Намагаюся слухати лише стукіт коліс, навіть здається, що чую той дощ, який безжально періщить по вікні, стікає струмками донизу. Вдалося відділити голоси попутчиків та звуки, в які зливається дощ та електричка. Як довго вдасться протриматися?
«Горіла сосна, палала. Горіла сосна, палала.
Під нев дівчина стояла, під нев дівчина стояла,
Русяву косу чесала, русяву косу чесала…»
Ніби зі сну пробудили мене цигани, які ввалилися до нашого вагону з гітарами та акордеоном. Коли шум від пісень закінчився, для мене звучав лиш один звук – голос хлопця, який сидів позаду.Ці теж співали з закарпатським акцентом, чи може то був циганський.
— В селі однієї моєї студентки теж недавно ховали бійця з АТО, — розказував своєму другу. Я так зрозуміла, що викладач фізвиховання. — Питаю її, як все пройшло, чи багато було людей, що казали і так далі. А вона й розказала. Ховали, каже, всім селом. Горе, біда страшна. Плакали всі. А мама, то взагалі, навіть не передати словами. Побивалися над труною. Ніхто нічого не знає. Прислали закриту, відкривати заборонили. А через кілька днів після похорону хлопець прийшов додому у відпустку… Мама досі в реанімації. Не витримало серце.
Непробудна темінь. Машиніст не встиг ввімкнути світло. Ми заїхали в Бескидський тунель.
