Сон нашого вагону був порушений голосними криками з перону. Захеканий жіночий голос випитував у всіх, хто зустрічався на шляху, який то номер вагону. Крім того, що у Львові мене завжди будить ота мила жіночка, що на кількох мовах радісно запрошує до міста Лева, цього разу до неї приєдналася вона — баба Олена.
Через кілька хвилин ми зрозуміли, що нам не пощастило: до Івано-Франківська вже ніхто спати не буде. Вона так само голосно, як і до того, залазила у вагон, кричучи на провідницю, аби та не побила щось там в торбах, яких у неї була неймовірна кількість.
— Кіко мож спати? — будила вона чоловіка, який вдавав, що нічого не чує. — Ану вставай, легіне, поможи бабі торби занести всередину, бо каже та проводніца, шо я загородила їй весь прохід.
Тарабанило, торохкотіло, билося, гуділо, зачіпало ноги-руки-голови. Баба Олена, нарешті, позакладалася навколо торбами і сіла на своє місце.
— А ти може при надії, панєнко? – запитала вона молоду жінку, яка із сонним виглядом складала постіль. Спати їй уже не «світило» — баба Олена мала сусіднє місце.
— Ні, — дівчина зніяковіла. Думаю, в неї просто була, м’яко кажучи, недосконала фігура.
— Памнєтаю, як я була при надії…Так довго з чоловіком не малисти дітей, що я вже боєлася, шо вигоне з хати. Та й сусіди поговорювали всяке, — вона задумалася. Було помітно, що баба Олена гортала листки своєї пам`яті, бо на обличчі з`являлися то посмішка, то сум.
— То як все сталося? Коли ж таки народили? – не витримала я довгої паузи.
— Ооооо! Та я вам зараз все розкажу, єк то було, —- ніби й чекала цього запитання.
І розказала.
«Маласти аж тридцять штири роки, як вродила. Нієк в нас із чоловіком не виходило ніц. Вже почєв був на мене злоститися, казав, що вигонить. А я вірила. Він був строгий. Старший був за мене на сім років. Вже дойшло до того, шо казав, аби лиш хлопця вродила. Бо вжесмо старі стали, треба когось, аби по ґаздівству помагав. Як буде дівка, каже, вижену разом з нев. Лиш хлопца йому роди!
Врешті, понєла я вже, шо при надії. Ну, а як то взнати: чи то хлопец чи дівка? То теперка вже сі мож шо хош подивитися. Була в мене у сусідах дочка начальника колгоспу. То та відразу двох вродила. Пішла я до нев, та й вона мені розказала, що як соски в мене потемніют, то буде хлопец. А як нє, то буде дівка. Ше, каже, як прийде чєс, то так заболит – фист. Каже самасти будеш знати, шо то вже пора.
Ну я сі дивлю, живіт росте, а соски, які були, такі і є. Страх Божий! Думаю, віжене обидвох. Шо я бду робити з тов дівков сама? А він цілий чєс повторює, шо лиш хлопца треба, бо роботи купа, хтос мусит помагати.
То був лютий місяц. Пішлисмо з чоловіком рано дрова пилєти. Чую, шо мені шось зле. Сіла відпочити, ніби завернена, а по крижах такий холод пішов! Кажу, е нє чоловіче, то певне треба йти. А ми жили в горах, коло Косова. До дороги ше 3 кілометра. Взяли клунок, той, шо я зібрала наперед. Чоловік каже, берисмо палку, бо тєжко буде йти. Я сі засміяла. Кажу, ти старий, ти й бери. А потому двіста метрів пройшла, палку забрала і подумала: єк то добре як чоловік старший, всьо знає наперід.
Зійшлисмо до дороги, чоловік зупинив автобус та й поїхалисмо до Косова. В передпокої в лікарні, юй, єк зараз памнєтаю, якийсь побитий був. Весь в крови. Єк його вздріла, то чуть там, в передпокої, й не вродила.
Подивилися на мене тоті дохтори і кажут чоловікові, шоб чекав. Вже скоро.
Ну, а я кажу тотій санітарці, шо біда буде, як буде дівка. Вона сі сміє. Я їй кажу: не смійтесі, бо треба лиш хлопа! І тут сі почело. Дуже важко мені сі та дитина вдала. Кричу єк дурна від болю. І весь час питаю: чи то дівка, чи хлопець?
Ну нарешті! Вродила! Кричу: хто там? Дохтор не витримав, розвернув дитину задом і показав мені. Нє, аби як всі нормальні люди. А я спочєтку своєї дитини побачила сраку і тойво, а потім уже личко. Аж відлєгло. ХЛОПЕЦ!»
— Чоловік був задоволений? — питаю. — Народили йому помічника.
— Аякже. Помічника. Єк дівка був весь чєс. А зразу після школи поїхав вчитисі в семінарію. Диякон він у нас. Ади оті всі торби, то йому везу. Має велику сім`ю, треба помагати.
Вона ще сказала, що більше дітей у них так і не було. Замовкла і, здавалося, знову поринула в спогади. Посмішка, сум, посмішка, сум…
