Знаю, що про події на Майдані, історії людей, які там були та думки з цього приводу вже писано-переписано. Але ця жінка з таким захопленням і так свіжо розповідала про все, що пережила, ніби це було вчора. А ще та історія була надзвичайно тепла і щира (а як інакше може розповідати мати про своїх дітей?).
Так от. Вже майже рідний 43-ій. Дуже хотілося спати, тому вирішила, що ні на кого звертати увагу не буду і просто відпочину. Плеєр з навушниками був десь далеко в чемодані, тому все ж таки чула, що відбувається навколо.
Мої сусіди пішли до знайомих «вечеряти», а от ті, що були за «стінкою» жваво спілкувалися. Про ціни, політику, життя… Вічні теми, які завжди радо обговорюють навіть незнайомі між собою люди. «Хіба за це я із синами боролася на Майдані?». Після цієї фрази я почала прислуховуватися до розмови більше, а потім, і взагалі, «прийшла в гості», щоб дізнатися як усе було.
Пані Марія поїхала в Київ вслід за молодшим сином, який, у свою чергу, поїхав на підмогу брату-студенту, що стояв на Майдані з перших днів.
«Не могла всидіти дома. Як же? Вони там обоє, а я тут. Дзвоню, кажу, що приїду. Буду все робити, що потрібно. Чи на кухні, чи ще десь, де потрібні жіночі руки. Сини були проти. Але я знала, що допомога потрібна. Та й так здавалося, що сини будуть під наглядом», — згадувала пані Марія.
Як приїхала, спершу пішла шукати синів. Вони якраз були на будівництві барикад. Вирішила, помогти там. Стала в чергу людей, що подавали один одному різні речі, а потім ті, з рук в руки, доходили до хлопців, які вже формували барикади. Тішиться, бо її старший якраз був одним із них.
Діти наполягали, щоб мати повернулася додому. Але вона категорично відмовилася. Тоді показали їй де є місця для ночівлі, а самі пішли на чергування. Молодший розповів, що самі інколи сплять де прийдеться. Якось знесилений впав і заснув просто біля бочки, в якій палили дрова.
«За день втомилася. Відразу заснула. Чую крізь сон, що хтось мене будить. Питають:
— Ви з Франківської сотні?
— Так!
— То вставайте, йдемо до ГПУ.
Така мене радість і гордість охопила, що ви собі навіть не уявляєте. Франківська сотня! Думаю — нікуди не поїду, доки не здобудемо перемогу!» — розповідала вона, дивлячись кудись в невідомість. Мабуть і зараз відчувала ті ж почуття. На обличчі її сяяла усмішка.
Синів не бачила кілька днів. В той час відбувалися якісь напружені події. Потім зустрілися, а молодший, як виявилося, трохи обморозив ноги. Розповідав, що підняли вночі тривогу. Всі кинулися одягатися і хтось взув його черевики. Вже був сніг і вдарив мороз. Йому залишилися лише шльопанці. В них і побіг. Після кількох годин протистоянь з «Беркутом» хтось помітив, що хлопець майже босий. Якийсь дідок дав йому подерті кросівки. Вже тепліше, ніж в шльопанцях.
«Я ті кросівки і досі зберігаю. Як пам’ять. Може вони йому ноги тоді від обмороження і врятували», – каже матір хлопця.
А ще згадувала, як зі злості попросила свого двоюрідного брата, який столяр, щоб витесав їй біту. Передали потім до Києва разом з теплими речами.
Пішла з тою бітою шукати синам каски. Чула, що кудись привезли різні, але не будівельні. Тому, що порекомендували їх не вдягати. Вони яскравого кольору і дуже привертали до себе увагу.
«Ходжу там на Майдані, шукаю, де ж ті каски. Дзвонить старший син. Питає, де я є.
— Шукаю вам каски.
— Та ти що, здуріла, з тою бітою там ходити. Тільки, що десь поблизу снайпери з готелю застрелили чоловіка. Тікай звідти геть. Приїхали обоє на мою голову, а я маю ще й за вас переживати.
Сварився на мене. То він і за меншого говорив», — всі мовчки слухали ті пронизливі спогади. Ніхто не перебивав. Просто слухали, а перед очима в кожного були картинки зимових подій.
Пані Марія впевнена, що там, на Майдані, була модель тієї України, яку всі ми хочемо збудувати. Де всі — єдине ціле. Сильні, незламні, добрі одні до одного, співчутливі. Всі — українці.
«Сьогодні гуляла по Києву, по Майдану, по вулицях, де все це відбувалося. Згадувала… Сіла в Маріїнському парку і думаю: а що ми маємо тепер? Невже за це ми боролися?», — вона замовкла.
Всі порозходилися спати, провідниця обіцяла будити о пів на п’яту…
