Нещодавно палата представників Конгресу США проголосувала за скасування Green Card – щорічної імміграційної візової лотереї. Кожного року 50 тисяч щасливчіків з усього світу зміцнювали братню сім’ю народів США. Починаючи з 1990 року (початку розіграшу лотереї) понад 88 тисяч громадян України отримали заповітний дозвіл на проживання і працевлаштування за океаном. А за підсумками минулорічної лотереї за кількістю тих, що виграли (6424 людини), Україна посіла почесне перше місце серед усіх країн світу!
Багато це чи мало? Радіти, чи навпаки, насупити чоло? Це ще з якого боку подивитися. Подумаєш, якихось 80 тисяч за 20 років. Тут сьогодні ніхто достеменно не може порахувати, скільки українських гастарбайтерів кожного року зміцнюють економіки чужих країн. Оцінки коливаються від двох до п’яти мільйонів чоловік. Приблизно називається сума, яку вони щорічно перераховують в Україну – $ 5 млрд. Цифри начебто вражаючі. Але навряд чи біля них можна поставити знак «плюс». Мільярди зникають, як вода у пісок. А чим, у якій валюті оцінити руїни українських родин і понівечені людські долі?
Спливли й інші цифри, які змушують серйозно замислитись. У цьому році в трійку країн-лідерів за кількістю заявок для участі в Green Card потрапили Нігерія (1 360 000), Гана (909 000) та Україна — 853 тисячі (!) – наших співвітчизників вже готові спаковувати валізи і за найменшої нагоди гайнути облаштовуватись в чужинських землях обітованих. Фактично ціле місто-мільйонник ладне щезнути з мапи України. У нас що, знову голодомор насувається чи загроза нової Руїни обпалює обличчя?
Як ставитися до цих без п’яти хвилин емігрантів? Звинуватити в непатріотизмі і запитати, а хто ж буде розбудовувати (зміцнювати, утверджувати, демократизувати, реформувати, і т.д.) українську державу? І як тоді бути з Василем Симоненком:
Можеш вибирати друзiв i дружину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину
Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати
Можна, звичайно, пафосно засудити і присоромити потенційних «зрадників». Втім, називати їх так язик не повертається. І вони, і гастарбайтери — це просто біженці. І втікають, помітьте, не тільки за нинішнього «окупаційного» режиму. А всі двадцять років назалежності.
В 90-х роках минулого століття я познайомився з кількома українцями-бізнесменами з Канади і США, які за власною ініціативою (без усіляких там Green Card) приїхали на землю своїх батьків й дідів з щирим наміром стати в нагоді для розбудови, демократизації і т.д. держави Україна. Та весь запал, всі їхні знання і досвід виявилися тут нікому непотрібними. Навчені цивілізованим правилам греко-римської боротьби, вони потрапили на українське татамі, де точаться запеклі бої без правил. Більше ніж півроку-рік ніхто з них не витримав і знову повернувся за океан, щоб знову любити Батьківщину здалеку.
Відтоді в державі Україна мало що змінилося. Навпаки, метастази тотальної корупції і хабарництва остаточно паралізували всі державні інституції. А суспільство дивиться на державу, як кролик на удава. І ніякого тобі світла в кінці тонелю.
Рідну матір вибрати не можна. Але якщо Батьківщина стала злою мачухою…
