Критика нечистого розуму. На краю світу.
Не знаю наскільки сучасним школярам цікава стародавня історія, але школяреві Ігореві вона, мабуть, була цікава, принаймні історичні фільми він точно давно дивиться.
Усі стародавні істини про те як слід поводитися із знаттю і плебсом (тут треба мати мужність визнати точність терміну в сучасних умовах), ворогами і союзниками, громадянами та варварами точно відтворені в калуських реаліях водієм швидкої наглої помочі.
Зі знаттю і благородними воїнами все доволі просто. Чим далі від столиці — тим коротші спідниці, і тим «знатніша» знать і «благородніша» воїнська дружина і танки.
Людина зі значком, погонами, посвідченням, званнями, ступенями і іншими титулами та знаками «інакшості» в провінційному місті, на краю світу, відчуває свою самонедостатність гостріше і драматичніше, аніж в столиці чи просто в «людному місці». І якщо десь у місті Лева чи Кия у професора, депутата або полковника можна стрельнути цигарку і попросити двадцять гривень «на дорогу», то в провінційному місті з вами можуть і не привітатися, бо ви не представляєте храм науки і розплідник культури, бомонд чи інтелігенцію, захисників вітчизни і рідної віри або сонцесяйну і всемогучу владу.
Кожен нормальний диктатор (наприклад, як Гай Юлій Цезар) в провінціях змушений припідняти обвисаючу свідомість представника «еліти», щоб знатний представник роду був дійсно певен, що сам він дійсно благородний і достойний усілякої похвали і поклоніння. Цієї уваги, визнання і любові провінційній знаті часто не вистачає, бо блазнювання «простолюдинів», удавана любов і прихильність та їх щира ненависть із корисливих мотивів та заздрості, вибиває грунт з-під стовпів упевненості в собі. Тому, на краю світу серед знаті буває мало впевнених в собі, проте є чимало самовпевнених. То є достатня і необхідна (як кажуть математики) умова посипати нормальній людині собі голову попелом і одягнути волосяницю, але про це трохи згодом.
З цієї самої причини, а також тому, що батьківщина починається з власного подвір’я (а решта — за стародавніми калуськими віруваннями — те, що можна спокійно загарбати), як правило, знать не може дійти згоди щодо старшого серед рівних в місті. А як і доходили коли — плакали потім гіркими слізьми, бо було то гірше татарського погрому. Тому, завжди радісно вітають усіляких варягів, — чи то бродячий гетьман неіснуючої січі чи інший святий безсрібник гексахлорбензолоточивий і чудотворний — не так уже й важливо патриціям, — не те щоби простим трудягам-громадянам і всяким ремісникам, що нині звуться нехитро в народі приватними підприємцями.
Сісти на трон — тільки півсправи, там треба ще й всидіти. Але є спосіб: потрібно, щоб люди, які ліпше чи гірше, але все ж щось роблять (менеджери ланки середньої і вище середньої, себто з касти вільних ремісників) і думка яких не є остання на краю світу увірували в те, що самі вони ніхто, а до омріяного раю ще сто верст. І їм треба протягнути щедру і владну руку, подати благородно з позиції сили і домінування, але люб’язно. І нічого страшного якщо в одній компанії опиняться вороги, коханці теперішні і колишні (те ж стосується подружніх пар) або просто місцеві політичні музейні експонати (кілька рідкісних екземплярів маємо в своїх фондах).
Простити треба все усім, а своїм переможеним суперникам натягти багряний плащ на плечі і перстень на руку та запросити в свої легіони заради захисту «останнього рубежу», а для того щоб віра була тверда — піднести жертви богині долі і випадковості — нехай сліпий жереб (так потім напишуть місцеві газети) визначить долю. Наші переможені суперники, підтерши соплі, заради «об’єднання двох берегів Дніпра» стануть до державотворення.
Отак дивишся на цвіт нації і бачиш як люди перевертають свої півкулі догори дном. Чомусь ніхто не думає, що все відбувається якраз навпаки: саме центурій приводить із собою додаткові штики. Сила генерала криється в кожному солдатові, міцність стіни криється в міцності кожної цеглини, BMW тримається купи, бо там якісні хороші деталі. А тут феномен: солдат увірував, що переможе і не загине, бо воює за напівбога, а проти танка не попреш (з цим твердженням категорично не згодні бувалі артилеристи і самі танкісти).
Немає жодних інших обмежень, окрім тих, котрі є в голові і котрі ти сам собі поставив. Якось покажу як безпечно, не порізавшись, ходять бо битому пляшковому склі, а по воді можете на днях піти самі (заздалегідь переконайтесь в мінусовій температурі).
В ситуації доброго і сприятливого розвитку подій господарю краю завжди буде нагода поставити собі на голову черговий лавровий вінок, а оточенню шляхетно дозволити стати співучасниками тріумфу (наприклад, погладити булаву), — в іншому випадку прийдеться шукати винних, покарати невинних і нагородити непричетних. В таких умовах, приручена знать і наближені до небесного престолу влади будуть активно боротися за те, щоб тих не назначили винними у всіх бідах (котрі є неминучі згідно другого закону термодинаміки) і щоб на форумі (наприклад, на площі Героїв) не принесли в жертву. На краю світу найкращий спосіб не стати жертвою, або принаймні не потрапити в групу таких кандидатів на жертву, простий — підставити свого ближнього і возрадуватися, що той не встиг зробити таке ж навзаєм. На війні як на війні, тут просьбами здати мандат нічого не досягнеш.
Якщо зі знаттю все біль-менш ясно і зрозуміло, то прості громадяни завжди готові вразити патрона своїм «дивним вибором». Продуктові набори можуть не спрацювати, тут потрібне справжнє шоу і бажано зі спецефектами. А, іноді, треба бути просто бути простим бравим хлопцем, із босоногим дитинством та трійками в атестаті, а головне з твердими принципами — цього буде достатньо.
Громадянам досить сказати, що ніколи не вдягнеш краватки поки в цій країні не стане солодко жити. При цьому твої три Феррарі, Пежо і Ролс-Ройс в гаражі десь в Конченій Заспі нікого не зацікавлять. На них, так само, як і на свої яхтах і літаках, ти можеш подорожувати, навіть, якщо в цій країні настане справжнє пекло. Головне, щоб люди відчули «великий перелом», зміни на краще, що їх чують вже сьогодні і що ти такий самий (але ліпший і харизматичніший), маєш светр, також носиш годинник, обідаєш в їдальні загальноосвітньої школи на проспекті і ходиш в туалет як і всі.
Як зробити людей щасливими? Є як мінімум два класичних способи. Перший — зробити людей щасливими, інший — зробити їх спочатку нещасливими, а потім повернути так як було. Повірте, що щастю вдячного народу не буде меж. Для вишуканих гравців є третій, доволі рідкісний спосіб, - придумати страшну проблему (ну і її варіант вирішення заодно) для того, щоб усі відчули себе нещасними, а потім «спасти всіх». Ця голлівудська тема найкраще хавається юрбою, бо кожен в натовпі відчуває, що краще бути не просто бараном, а живим бараном, і не відбиватися від отари та хавальник не відкривати, — а пастух знає, що робить — на то йому і сопілка, і тайстра, і батіг. Поєднання усіх трьох способів можне завести мешканців міста обласного значення в нірвану. Головне, щоб міській раді, в пресі, на радіо і на бігбордах продовжувалися священні мантри і заклинання, ну і кєнти були при кабміні на прикрий час.
Підтверджується стародавня політична істина про те, що ворогів треба тримати ближче до себе, ніж друзів, втягувати їх в поле свого інформаційного впливу, нав’язувати свою гру і свої правила, а потім просто змінити і гру і правила. І навіть якщо ситуативний союз об’єднує противників, то ворогу своєму слід доручити «відповідальну ділянку» роботи, наприклад керувати резервною кіннотою (її потім можна просто не застосовувати — так воєначальник не увінчається ні славою, ні здобичі не матиме). Ніби і стосунки хороші збережені і мета досягнута і гра була чистою. Просто якийсь нефарт. Усі противники, опоненти та вороги можуть опинитися на узбіччі історії за ігровим столом з неактуальною грою і з усміхненими обличчями без морального права на камінь за пазухою.
Союзники, як правило, дуже скучний народ і з ними диктатору можна тусуватися для того, щоб хтось робив «чорну роботу» ну і бажано їх «стригти на бабло» на поточні витрати і утримання структури. Тим більше, що наявність і союзників і ворогів дає можливість розважатися по вечорах, бо нічного клубу, фітнес-залу і сауни для релаксу недостатньо (ходять слухи, що скоро збудують іподром і космічний стартовий майданчик). Хоч тут нині якраз є одна біда — в місцевий сенат пройшли практично усі союзники, цілим колгоспом імені сорок літ без урожаю, як то кажуть. Того ніхто не планував, навіть вони (дехто чесно признався в мікрофон на сесії, що навіть на окрузі не був). Із тим треба щось робити, і єдиним виходом здається є легкі суперечки з варварами і бюджетними сопливими піратами.
Варварів, тобто «інших немісцевих» (в тому числі і приїжджих з області, або зальотних зі столиці) треба гнати в три шиї, бо не оглянешся як виросте черговий Брут. Хоча, рідкісні візити губернаторів і голів всяких рад іноді корисні — так плебеї краще гуртуються навколо ідеї самого краю світу, або оборони вітчизни проти справжніх чи уявних «москалів»/«жидів»/«комуністів»/«бандитів» (потрібне підкреслити), — образ зовнішнього ворога потрібен в наборі інструментів. Головне мати невичерпний сценарій, а там, як кажуть, «шоу маст гов он» («show must go on» передбачає незворотне «you are the champion, my friend»).
Тим, хто грає в покер відомо, що, окрім ненадійної карти на приході, ключовим в перемозі є блеф, а правда про наявну дійсність повинна бути мінімально правдоподібна. Для того, щоб грати в політичні ігри не потрібно бути великим розумником чи дуже вченим, багатим чи знатного роду. Потрібно просто бути шоуменом, любителем авантюр і всього «гламурно-блискучого». Треба вчитися грати на високих ставках і за кількома столами одночасно. Все має бути святковим, по-європейськи в стразах і лямпочках ... і відчуття свята прийде само, головне щоб в органах чуттів люду жив образ перспективи райського саду.
Блеф маємо на увазі не як підступний обман, а як творчий процес перетворення бажаного в дійсне, — спочатку ти задумуєш, мрієш, здійснюєш візуалізацію свого бажання, починаєш сам вірити в фантом (тут знаходиться межа здоров’я), дієш так, наче мрія здійснилася (кульмінація блефу) — і диво ... фантазія здійснена, усі учасники пасують — взятка твоя. Твою мрію здійснюють інші, твоє щастя будують інші. Потрібно тільки на невеликий час дарувати людям віру і вони кістьми ляжуть. Чи ви віруєте в те, що все буде «в шоколаді»?! Ні??? Тоді я йду до Вас, бо я люблю Вас і Все зроблю заради Вас, бо нема нічого важливішого ніж Ви!
При цьому, м’яко натякується, що скоро прийдеться піти в столичні краї, але «діти не залишаться без опіки», бо буде призначений наступник престолу (як правило, котрась слухняна скотина без совісті і критичного сприйняття світу) і всім буде щастя (особливо правильно партійним і особливо безплатно).
Прийоми по втіленню видуманої реальності можуть бути небезпечними, адже наслідки залежать виключно від моральної мотивації і цілей творця цієї реальності (десь тут мав би з’явитися казковий персонаж – чесний старший співробітник у важливих справах).
Знаєте чому діти вірять в те, що батьки будуть піклуватися про них, мастити ранки на колінах зеленкою і ліпити гірчичники? І все безплатно!!! Тому, що відчувають, що ті їх чомусь дуже люблять (безплатно).
Ми виростаємо і віримо, що медицина буде безкоштовна, бо... нас люблять... Безплатно??? Цікаво, а лікарі в таке вірять? Бо водії маршруток не вірять, що проїзд безкоштовний, а пекарі — що хліб треба роздавати безоплатно... Якісь вони жадібні, мабуть ті водії... або просто не люблять нас ...
Сиплемо попіл на голову вже, чи чекаємо до весни? Може, давайте після Різдва!
Днями був у Золочівському замку. Там є камінь бажань, захотілося спробувати як і усім решти померзлим туристам попросити пару тисяч на цибулини гладіолусів, поповнення рахунку мобільного та гучне святкування Різдва з друзями. Але, зрештою, вирішив крутити в протилежну сторону — просив, щоб калушанам гіпнотичний туман розвіявся і весна показала хто і під яким корчем сидів і який з того став за розміром бюджет, бо жити і так стане краще ще вчора.
