29 січня – день пам’яті героїв Крут і пам’ятна дата кровавого бою 1918 року за 130 кілометрів від Києва. По всій Україні проходять жалобні заходи: духовенство служить панахиди, влада покладає вінки, патріотичні організації проводять поминальні акції, в школах відбуваються сумні лінійки. Взагалі, у нас чомусь із поняттям героїв завжди наявні мінорні асоціації, а це не зовсім відповідає визначенню поняття героя. Де за визначенням герой – той, що здійсню самопожертву заради загального блага. При цьому, ця самопожертва повинна бути співмірною та значущою. І так як хоробрість відрізняється від безголовості і гарячковості, так і героїзм відрізняється від самогубства та марнославства.
Сьогоднішні герої, на відміну від стародавніх напівбогів, виявляють відвагу й самовідданість у бою та праці, людей, які втілюють основні риси певної епохи, є знаковими і символічними. У культурному світі героями (або культурними героями) прийнято ще з часів давніх греків вважати тих, хто дарував людству знання (наприклад Прометей, Гільгамеш) або віщував знаменні події (Тіресій, Амфіарай), вчинив дивовижні подвиги (Геракл, Еней, Кожем’яка), здійснив вражаючу самопожертву (300 спартанців, Данко), здійснив національну, етнічну чи культурно-цивілізаційну революцію (Шевченко, Чорновіл, Шептицький), відкрив людству фундаментальні істини (Пастер, Бруно, Ньютон, Мухаммед), проявив військову честь, доблесть і відвагу (Олександр Македонський, князь Святослав, Сагайдачний, Шухевич, Кожедуб), продемонстрував приклад невтомного трудівника (Пирогов, Войтила, Вернадський, Стаханов), просвітителя чи першопрохідця (Арістотель, Колумб, Федорів, Сікорський, Пулюй, Амундсен, Гагарін), проявив силу і благородство людської природи (Самсон, Кармелюк, Стус, Сліпий)… Герої є загальнолюдські, героої етнічні чи національні, герої певних політичних систем чи ідеологій, генії науки і мистецтва, герої професійні та особисті. Герої одних є антигероями інших, герої є визнані та невизнані, знані та невідомі...
Герої мимоволі стають символами, ідеологія зчищає з них індивідуально-людське чи профанне, і так герої стають (уже після фільтрування та причісувань) титанами духу, славетними воїнами, геніями, пророками, святими. Їм ставлять монументи, їм присвячують літературні рядки, відзначають пам’ятні дати , повязані з ними та ставлять в приклад для наслідування всіх.
Завжди мені було цікаво чому героїв Крут називали героями? Мабуть тому, що вони без страху стали на захист України, майже без зброї і без військових навичок, будучи ще фактично дітьми, що виступили на чисельно переважаючого ворога. Ну і ще мабуть тому, що загинули всі до одного. Жаль, але в Україні часто героями називають тих, хто здійснив щиру та відчайдушну, але фанатичну чи неоправдану або жорстоку жертву.
Подумаймо, в згаданий нами час, українська держава щойно розпустила по хатах багатотисячну, добре озброєну, навчену регулярну армію… бо та (на думку провідників держави) стала непотрібна. Михайло Грушевський неодноразово висловлювався, та це й видно із Універсалів Центральної Ради, що оскільки ми з росіянами браття – ті ніколи не зважаться воювати проти українського народу. Миколі Міхновському так і не вистачило сили і аргументів зняти рожеві окуляри Президенту Центральної Ради УНР, Володимирові Винниченкові, Симону Петлюрі та іншим діячам… Військо розійшлось по хатах сидіти на печі та їсти калачі. А в той час, 300 гімназистів та студентів – єдині, хто виступили зупиняти кровожера – полковника Михайла Муравйова, мусіли вмирати (з точки зору військової справи – гарантованою та безглуздою смертю) і зрештою стати героями.
Дивлюсь на купюру номіналом п’ятдесят гривень і не бачу на ній зображення героїв Крут, – там зображений інший герой (парадоксально, але також герой), котрий виголосив промову на могилі захисників Києва і на котрому лежить частина провини за ті дитячі смерті… Хто став причиною того, що полягло кілька сотень дітей, в серцях котрих горіла любов до України? Історики не сформулювали для суспільства правдиву відповідь, хоч ця наука й мала б займатися причинно-наслідковими зв’язками… Натомість, знову говоримо про дружбу навік та стратегічне партнерство. При цьому не завадило б запам’ятати просту річ: як правило, сусід географічний і партнер стратегічний – це ворог одвічний. Найбільше маємо партнерських та господарських зв’язків із сусідами, а вони найчастіше бувають ворогами, – і на то ради нема, бо сусідів не вибирають.
Трагічні історії про героїв існують ще й для того, щоб із чорної сторінки винести урок, зробити певний висновок. Кожна наша трагічна чи драматична подія і ситуація є нашим ресурсом до розвитку і вдосконалення. Єдине що залишається робити – то це робити ті висновки та використовувати свій ресурс. На жаль, поки що ми вміємо тільки ходити на патріотичні мітинги, співати сумні пісні і писати емоційно глибокі вірші (то вже непогано!), але гіркі висновки мали би знайти свої життєздатні сходи благодатного зерна в політиці, економіці і державному управлінні.
Взагалі маємо біду: маємо купу народу, готового померти в ім’я та заради України, і маємо дуже мало людей, готових в ім’я України жити і працювати, жити незважаючи на можливість геройськи вмерти. Маємо купу народу, що, перефразовуючи Євгена Чикаленка, любить неньку до глибини душі, але аж ніяк не до глибини кишені. Не хотілося б нікого звинувачувати, але в той час, коли багато наших побратимів пішло в ліс (знали, що з нього, ймовірно, не повернуться), прибалти масово вступили в ту кляту безбожну партію. Зрештою, при розвалі комуністичної імперії, наші прибалтійські побратими мали хоч і комуняків, проте, національно зорієнтованих. Ми ж, або геройськи полягли чи були виселені, або залишились без високої освіти, впливу і грошей (за винятком окремих донкіхотів, котрі воювали на самоті). Тому й далі, владу українську ненавидимо як чужинську, та й вона, властиво, так себе веде, ніби знущаючись над своїми власними громадянами і ніби вивчаючи, коли ж ці знедолені люди візьмуться за вила.
Може й основна маса нашого люду й далі собі вважатиме, що героями мають право називатися тільки ті, що полягли в боях або розірвали себе в бункері гранатою, чи обливши бензином здійснили акт самоспалення, або були замордовані в таборах. Це, все ж таки не зовсім так.
Саме кожен з нас може бути і є героєм України! Саме кожен з нас – живий, той що ходить щодня на місце праці, годує своїх дітей і чинить спротив всьому злому усім своїм єством, думками і тілом. Героєм є той, що не соромиться вишиванки, ходить до храму Божого та розмовляє українською, але також і той, хто в нелюдських умовах «года отработал на государство» (і, може, й не ходить у вишитій сорочці та не розмовляє українською, але любить Україну), може й голосував не за тих і не за те, але знає, що своїм героїчним прикладом і працею будує наш спільний дім – багату Україну.