Їдьте у ліс діду, бо я не поїду… Або я не їду, а ви їдьте, діду
Дуже полюбляю відвідувати прес-конференції віп-персон та всілякі зібрання і збіговиська, наприклад сесії рад. Там можна почути багато цікавої і правдивої інформації. Щоправда, в слова треба вслухатися по мінімуму, треба більше спостерігати за тим, як і кому сказане було сказане.
Так і позачергова сесія шостого найдемократичнішого скликання (за характеристикою міського голови), скликана та ініційована народним рухом, більш була багата на інтонації та жести, аніж на слова. Хоч, і випущені на волю слова, наштовхнули на певні роздуми і посіяли, так нелюбимі владним мужам, версії та припущення…
Зібрання «кращих серед кращих із тих, що були» почалося із ревнощів мера, бо сесія була скликана «неправильно», тобто через оголошення в газеті (а це очевидний тиск на більшість і не побоїмося цього слова – політичний шантаж – отже, опозиція все-таки окреслюється в місті). Хоча, заради справедливості сказаного, мусимо відзначити, що рух, мабуть, зайняв занадто радикальну позицію, бо провладна більшість виглядала адекватною. Може, та емоційна платформа рухівців стала наслідком революційних настроїв, а, може, й спровокованої гри самого «великого комбінатора», котрий, до речі, непогано познущався із виступаючого, виставляючи його як нібито некомпетентного доповідача. То є в стилі нашого верховнокомандувача – спочатку виставити дурнем, потім піти на мирову, а далі запропонувати «компроміс» і подати руку конструктиву… - тут є чому повчитися (дуже нагадує розлюченого, але доброго вихователя в дитячому садку) і сподіваємося, що хтось може такого в місті навчиться – так би стало цікавіше жити (власне авторське переконання) і взагалі служителів Мельпомени побільшало б.
«Побиття малечі» почалося із згадок про Інтернет та ЗМІ, де Ігор Степанович обурився, що газета «Дзвони Підгір’я» надрукувала матеріал про те, що його дружина нібито є засновником загадкової рогатинської фірми, пов’язаної із славнозвісною безкоштовною калуською медициною… Щоправда, ніде такого (згадку про дружину) в газеті «Дзвони Підгір’я» ми не знайшли… Звідси, робимо висновок, що або наш мер проговорився сам про зв’язок між дружиною та лікарським бізнесом, або ж особисто не читав самої газети і йому неправильно переповіли зміст. Вірую щиро, що, певно, другий варіант найбільш виглядає на криштально чисту правду.
Так от, повертаючись до оголошеної Олегом Нижником заяви, при обговоренні Ігор Степанович зазначив, що хотів би місто Калуш залишити екологічно чистим (кудись зібрався?..) і попросив присутніх депутатів не робити заяв, не розібравшись в суті справи. Тут не можна не погодитись, - депутати повинні розбиратись в калуських реаліях. Народний обранець Роман Бігун повідомив присутнім, що дана заява була зроблена не тільки для піару (тобто і для нього також), але й для справи – тому запросив присутніх до конструктивного діалогу, а не екологічної війни. На щастя, коротенький лікбез з екологічного питання «для тих, хто минулого разу не був депутатом» провів депутат обласної ради Василь Петрів, чим частково зняв напругу в залі.
Всім присутнім калушанам було цікаво почути відповідь на одне цікаве питання. Як так сталось, що спочатку була оголошена одна кількість токсичних відходів, а тепер виявилось втричі більше, і найголовніше – де гарантія того, що ця цифра не буде ще більшою в майбутньому? Адже, всі пам’ятаємо, що порятунок Калуша розпочали, фактично наосліп, в тому числі й стосовно розміру бюджету подолання наслідків, складеного міськвиконкомом, про що Ігор Насалик і сам зазначив в своєму виступі. Досі громадськості достеменно не відомо чи є в наявності у фахівців усі карти захоронень, чи були проведено дізнання ймовірно причетних до тих давнішніх робіт спеціалістів стосовно захоронених відходів без їх позначення на картах та маркування. Взагалі, рівень інформування населення з екологічного питання вкрай суперечливе й недостатнє. Тут міській владі можна було б порадити видати якийсь інформаційний бюлетень, чи купити площу в газеті, де докладно все описати. Калуш – місто хіміків, тому серед звичайних громадян знайдуться люди, що знаються і на добувній справі, і на гексахлорбензолі, і на фінансових розрахунках, – вони теж можуть допомогти, в тому числі і скласти правильний кошторис і алгоритм дій.
Версія відповіді на запитання про виявлену додаткову кількість отрути була озвучена, хоч «калуський парламент» (міський голова часто вживає цей термін, мабуть сам вже в передчуттях парламентських перегонів) не вгамовувався, принаймні депутат Василь Питлик настійливо вимагав висновків фахових інститутів і пояснення того як так сталося, що окрім токсичної речовини треба ще й переробляти благодатну калуську землю, котру також упаковували в бочки з отрутою…
Одним словом, за словами Ігоря Насалика, тепер на вивіз та утилізацію токсичних відходів потрібен щонайменше один мільярд гривень, а таких грошей просто не дадуть, потрібно вкластися в ті мільйони, що передбачені на ліквідацію екологічної ситуації. В 2010 освоєно близько 300 мільйонів, а отже, залишилось не так багато – принаймні, цього не вистачить на вивіз отрути. Саме тому, Ігор Степанович вирішив запропонувати побудувати завод із переробки гексахлорбензолу, котрий після очищення Калуша працюватиме як сміттєпереробний завод. Варто тут згадати і губернатора, котрий заявив, що допоки він буде очільником області, то в писанковому краї такого заводу не збудують, міський голова наполягає на протилежному. Ніби все й логічно в словах мера, якби не декілька зернин сумніву, котрими мусимо поділитися з шановним товариством, а від влади очікуємо підтвердження або спростування можливості таких ризиків.
По перше, токсичні відходи без спеціального державного рішення вивозити з країни заборонено, отрути в державі багато, а заводу з переробки немає. Міський голова цього не заперечує і навіть на цьому наголошує. З цього приводу є урядове погодження про будівництво такого заводу, але мова про Калуш не йде (так запевнив міський голова), стосується найбільш ймовірно Кривого Рогу чи Кременчуга, де тих відходів там набагато більше і куди їх перевозити зручніше й дешевше. Давайте пофантазуймо разом на цю тему. Приміром, такий завод є в місті Х (не Калуші), але ж, якщо б другий такий завод був би в Калуші – то це стало б хорошою альтернативою для забрудненого українського виробничого комплексу, де вже два заводи переробляли б отруту швидше. Обґрунтувати цю благородну екологічну й економічну ідею не буде коштувати ні грошей, ні зусиль, якщо такий завод вже буде працювати. На цьому можна заробити немало грошей, в тому числі і незаконних за «благословення і добро» на переробку небезпечних речовин. Зважаючи на те, що наш удільний князь і його воїнство-дружина являють собою переважну більшість в міській раді, то їм кілька раз підняти руки не буде вартувати якихось нелюдських зусиль чи душевних мук.
По-друге, хоч ми всі і не були учасниками обласної шкільної олімпіади з хімії, зате вищезгадана ідея викликає сумнів у схожості технологічних процесів переробів гексахлорбензолу і сміття, – це майже так само як переробка пшеничної соломи і макаронних виробів. Ці два процеси переробки й утилізації є принципово різні, хоч ми і не виключаємо можливості того, що технологічну лінію в принципі можна перепрофілювати – адже ж виробляв колись авіаційний завод алюмінієві баняки в час гострої кризи. Питання в тому чи це буде вигідним, перепрофілювати технологічну лінію не є дешева затія, а в законах великого хімічного бізнесу панують виключно поняття вигідно-невигідно…
По-третє, громадськості проконтролювати що діється на такому заводі, фактично, не є можливим, адже доступ до таких об’єктів є надто обмеженим. Охороняти подібні об’єкти і проводити там роботи може тільки Державне підприємство “Національний центр поводження з небезпечними відходами” при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища, котре має відповідну ліцензію. Отже, правдивих відомостей про роботу самого заводу, скоріш за все, чекати не варто.
По-четверте, мер запевнив, що без окремого дозволу міської ради на переробку токсинів, ніхто нічого переробляти не зможе – і завод перейде на переробку сміття обов’язково. Тут пригадується історія з Калуською ТЕЦ, котра чотири десятки років тому отримала дозвіл на роботу з вугіллям, останнім часом перейшла на газ, а тепер хоче знову перейти на вугілля. Кислотні дощі, попіл і інші неприємні речі, я сподіваюся, калушани ще пам’ятають. І як би гаряче хто потім не протестував – в суді справу, скоріш за все, виробництво виграє, бо свій дозвіл міськради на таке паливо ТЕЦ хоч і давно, але чесно отримала. Нема гарантії, що це не повториться з небезпечним токсичним заводом. Крім того, ніхто не дасть гарантії, що цвіт нації, представлений в міській раді не зрадить інтересів простих громадян і не видасть відповідного дозволу новозбудованому заводові.
П’ятий сумнів походить із святкової атмосфери – кажуть авторитетні люди, що на дні народження нашого мера в листопаді 2010 року урочисто було проголошено про те, що в Калуші збудують сміттєпереробний завод, присутнім була представлена керуюча проектом і навіть справа дійшла до закладення наріжного каменю чи капсули на місці будови майбутнього заводу… Незрозумілим тоді залишається питання: для чого Калушу два (??!) сміттєпереробних заводи??? Чи може все ж таки передбачається, що один із них буде сміттєпереробним, а інший з переробки токсичних хімічних відходів???
Пересторога номер шість полягає в тому, що ніхто не може дати гарантій, що всі необхідні очисні споруди, фільтри і датчики будуть встановлені, що на них не будуть економити, що їх будуть правильно обслуговувати і вчасно замінювати… Хіба в Калуші ніколи не було випадків, що необхідні фільтри і інші засоби захисту не встановлювались через халатність або «економію»???
Подібні переробні заводи, як справедливо зазначив Ігор Насалик, є і в Європі (Англія, Німеччина, Італія), - адже ж ми кудись возимо на переробку гексахлорбензол, але там, на тих заводах, немає того, що є в нас – там немає українців! Людський фактор нам аж ніяк не можна виключати – роботяги завжди можуть щось розсипати, розлити, не на ту кнопку натиснути, не там відвантажити, негерметично закрити, щось накрити куфайкою, в неправильному місці стати на перекур, десь перекусити кабель, десь закоротити дроти чи не закрутити кран, я вже не кажу про дотримання техніки безпеки і дотримання технічних вимог і стандартів… Ну ми ж всі в душі, більш чи менш, але українці...
Цих сімох сумнівів достатньо, щоб на референдумі, про котрий на сесії говорилося, довго стояти й думати в кабінці для голосування… Міський голова запропонував депутатам ще раз зібратися, сформулювати питання і, якщо це потрібно, провести референдум (по легенді - громада сама вирішить). Ніби все демократично і прозоро, але що ж виборцям запропонують вибирати в бюлетені? Які соціальні та економічні наслідки взагалі матиме ця затія з екологічним лихом, про це вже в Калуші якось говорили.
З однієї сторони, калушанам не потрібен потенційно небезпечний завод токсичних відходів, а з іншої – отруту нікуди вже не повезуть, бо грошей на те, за словами Ігоря Степановича, ніхто не дасть (а, може, він витратить нарешті хоч раз свої особисті кошти, бо регулярно про це говорить). Так вийшло, що замість того, щоб сповільнити небезпеку – її прискорили. Для міського голови політично вкрай важливо, щоб такий завод був і екологічне питання закрилося в місті (і відкрилися нові бізнесові перспективи). Тоді, собі на борт піджака можна буде вчепити всі ордени й медалі і електорат мав би бути безмежно вдячний за порятунок. На хвилі щастя громадяни мали би обрати його до українського парламенту, а потім… небезпека того, що завод буде далі переробляти токсичну отруту з цілої України залишиться (бо вивозити її з держави або дорого, або просто заборонено).
Отже, в калушан вибір небагатий – або гексахлорбензол залишиться в місті в такому вигляді як він є, або ж Калуш матиме завод із переробки токсичних відходів, котрий лагідності екології не додасть. Знову маємо вибір без вибору?
P.S. У зв’язку із тим, що останнім часом окремим громадянам не подобається, що я публічно висловлюю свої думки, душевні сумніви, міркування і припущення, то я хотів би нагадати, що на таке маю право. Буду радий, якщо хтось візьметься за благородну справу мої сумніви розвіяти, надати належні докази, копії документів, взяти участь в дискусії і переконати мене в тому, що я можу спати спокійно і перейматися не варто.