Вибір стратегій

Не можна ігнорувати стратегії. Варвари у свій час перемогли цивілізованих римлян також і через те, що рівень майстерності в індивідуальному бою готів значно переважав. Особливо якщо хаотично рубати наліво й направо, стрибати з дерев. А от повноцінно проявити мистецтво колективного бою у фаланзі чи знаменитій римській черепасі в умовах франкських лісів непросто. Уже з іншої причини у свій час знатні ляхи, наввипередки хизуючись один перед одним, порушуючи військовий стрій, програвали стратегічно українським козакам, особливо коли накурена голота стояла з косами і вилами плече в плече.
Так і ми, кожен повинен обрати для себе стратегію виживання. Бо саме до виживання ми підійшли впритул. Бути універсальними солдатами чи єдиною купою гопників – таке запитання стоїть як перед політиками так і перед нами, як казав Ющ «маленькими українцями». Отак роздумуючи про тактики і стратегії і помішуючи варення з жовтої аличі, доходжу до скромного висновку, що наш прем’єр (а чи наш?) мимоволі підказує українському народові що ж робити.
Сьогодні мова буде йти про винахід епохи бронзи – про лопату. Всім відомо, що хранителем душі України є село (консервативне начало), а цивілізаційним і авантюрним рушієм є місто (прогресивне начало). Село вже майже вимерло, виїхало або спилося, – тепер підходить небезпека й до міста. Стан житлово-комунальної сфери сьогодні в Україні можна кваліфікувати як загрозу національній безпеці – й це без перебільшень.
Уявімо на мить, що в місті пропало світло, газ, електрика, водопостачання, водовідведення… Скільки протримається таке місто? Порівняймо із селом – там навіть оці грядки є, про які згадував Янович. Заклик до лопати може допомогти і тим і іншим: з однієї сторони село може ожити через приток міського населення, з іншої сторони, місто розвантажиться – адже виробничо-економічний базис міста досить підірваний. Є й інші цікаві чинники – ціни на нерухомість, екологія, рівень злочинності і проста житейська втома. Та й колгоспна стратегія вже не працює так ефективно, варто розраховувати тільки на себе самого...
Щоправда, можуть бути придумані й інші тисячі та один спосіб як витрясти із нас копійку і душу, але оптимізм селянина важко пригнути, бо він безпосередньо спілкується з Господом і природою. Цікаво чи багато знайдеться серед нас, дітей асфальту і залізобетону, «істинних шутраків», таких, що люблять ходити на босу ногу і їсти печену на вогні кукурудзу?
Чи тягне таке на стратегію? Складно відповісти.