Узагалі мінятися місцями, роботою та іншим є хорошим досвідом і світоглядним проривом. Вважається, що саме таким способом ситий може зрозуміти голодного, і — навпаки: можна дізнатися що багаті також плачуть або ж переконатися що хрін від редьки не солодший… Традиція на день самоврядування мінятися місцями керівництву та підлеглим — похвальна та повчальна.
У Калуші молодь вирішила спробувати смак влади — і це похвально. Чинна влада так само вирішила дати можливість молоді більше познайомитися із муніципальним управлінням, щоправда, на всяк випадок, владні віжки вирішили із рук не випускати: самоврядування буде під наглядом, тобто буде імітація самоврядування. І якось дивно виглядає твердження міського голови, що заступників можна і замінити на день, а от самого мера — ні. Чи то такі забобони щодо своєї посади, чи то і справді так все може бути страшно відповідально на один день. Цікаво, але, за систематичної відсутності міського голови, фактично роботу роблять заступники. Очевидно, що вони і є (принаймні, мали б бути) реальною владою. З іншого боку, ефективний менеджер (а мер себе таким позиціонує) здатен 60% питань вирішувати по телефону. Тоді виходить, що всі наявні рішення приймає міський голова, а заступники є тільки «продовженням рук» Ігоря Степановича. ВУ такому разі видаються дивними заяви упістів (УП), що всі рішення приймаються колегіально і що демократичні засади збережено… І дивно, що на всеукраїнському рівні УП — проти керованої демократії, а у масштабах Калуша аж ніяк не проти – одноголосно за!...
У всякому разі, молодіжне самоврядування покаже, що від перестановки заступників життя у місті не зміниться… що і підтвердить нашу гіпотезу про керовану демократію у місті хіміків. Для чого тоді говорити про «опору для диктатури», якщо у міській моделі відображена історія хвороби цілого суспільства.
Хотілось би вірити, що все зовсім не так, як ми описали. І що цікаво, – чомусь із отаких казкових реальностей на згадку приходить одна, навіяна нашим колегою, який втомився від політики та із задоволенням смакує дитячу абетку…
Не буду міняти цієї гарної феєричної передсвяткової тенденції, а тільки наведу невеличкий фрагмент із фантастичної казки безсмертного Каменяра:
«… Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердим, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому послужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи…
Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив згинути, а хто втік, той Богу дякував, що жиє. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх інших звірів…»
Нічого не нагадує?
P.S. Маю надію, що, як і в безсмертному творі Івана Франка, рано чи пізно біло-блакитна фарба злізе, і наші краяни пізнаються на фарбованім лисі…
