Пізнього вечора перед празником бабця прискіпливо приглядалася до наготовленого. Вона пам'ятала, скільки спечено струцлів з маку, скільки з сиру, а скільки з вишнями, ябками або сливками. Ті, що вдалися більшими, то гостям "на дорогу" і дітям, а менші — нарізати.
Якість струцлів (на Опіллі вони ще мають назву завиванці) визначалася за пухкістю тіста та кількістю начинки. Оті назви "з маком", "з сиром", "з вишнями" — умовні. Бо до стуцлів з маком додають перетерту рожу та родзинки, до сиру додають жовтки, ваніль і родзинки.
Всі тодішні дефіцити для випічки — запахи, родзинки, для посипання, розпушувачі і т. д. — задовго передавала родина з Польщі. Вони не шкодували. Бо потім по кілька днів смачно гОстилися, мігруючи від фамілії до фамілії.
БабИ (величезні білі прямокутні хлібини) лежали поруч зі струцлями. Накриті одним простирадлом. Вони несамовито пахли свіжоспеченим хлібом. Височенні і з червоною, наче грань, хрумкою скоринкою. Ті, що ромбом, називалися калачами. З такою ж запеченою скоринкою і такі ж величезні та високі. З гігантськими і повітряними дірками в м’якуші.
За калачами починався парад хлібин з темного борошна. Мінімум з десяток. Всі високі, зі здоровенними випеченими шапками, посипаними кмином або маком. Шапки звисали до половини хлібини. Бабця переживала аби діти не відщипнули такої шапки, бо тоді та буханка швидко черствіла. А відщипнути страшенно хотілося. Особливо, коли буханки ще дихали теплом з печі.
За хлібом на лавці попри стіну починалася випічка. Її складали у проміжку між стіною і скринею. Подалі від дитячих очей. Дітям у цій хаті нічого не шкодували, але усьому свій час - закон.
Хмарочос з вафель, перекладених палЕним цукром зі шматочками горіхів, накривався новим обрусом зі скрині. Для більшої гарантії обрус у кілька шарів. Один на одному лежали пляцки - сололодке, де лише один корж і шар повидлів або помадки. Пляцків було з пів десятка. Від звичайного опільського яблучного - баба з тертими яблуками у середині, до "пташиного молока" на самій горі. За пляцками починалася виставка перекладанців. Може з десяток. Дуже грубі, як "три богатирі", і дуже екзотичні зі шматочками мармеладу та вкриті зверху безе.
У великих мисках лежали гори пальчиків. З ябками, з рожею і медом з горіхами. А також рогалики і роґалі. Рогалики значно більші від пальчиків, але менші від роґалів. Останні трохи менші від теперішніх круасанів, але мали у собі дуже багацько начинки, тому на них полювали діти.
І вже майже скраю у величезній мисці тулилися грибочки, горішки, шишки, зайчики, білочки і сухарі. Сухарів видів зо п'ять. З іншого краю лавки лежало солодке - так на Опіллі називають бісквіт. У нас його поливали коньяком з корицею. Іноді солодке пекли саме, а іноді з родзинками. Друге вважалося смачнішим. На свята воно не смакувало, бо було багато ліпшого. А от після свят, коли трохи черствіло, то дуже апетитно хрумалося з молоком або гарбатою.
Між солодким та сухариками лежали сирники. Обов'язково класичний - звичайний пляцок з сиру, та 2-3 перекладанці з сиру. То могли бути: сирник з грушкою. (Ням-ням-ням!) Сирник з родзинками і чукулядовою помадкою. Сирник з персиками або абрикосами. Біля сирника з чукулядою традиційно лежали медівники. Неодмінно два. Світлий - з меду, темний з додаванням какао. Іноді темний розрізали і перемащували сливовими або абрикосовими конфітурами та поливали зверху чукулядою. На такий казали - Овстрійский медівник.
Частину з цього всього мамулька напікала у Станіславі, а щось пекли бабці тут.
— Слухай, — обзивалася баба Тоня з ліжка, коли баба Юля підходила до кухні, — ти будеш кожну ринку відкривати?
— Та переживаю.
— Йди лягай і там переживай.
Баба Тоня тільки вдавала спокій. Лише надворі почав сіріти день, вона босоніж бігла до сіней: чи застиг холодець?
Гості сходилися перед обідом. Приходили по двоє або більше. Ближча родина традиційно наближалася гамірливими кланами, навіть з немовлятами на руках. Молодші попереду, старші шкутильгали ззаду. Кожна фамілія несла звичні дарунки: калач — здоровенну ромбовидну бабу, іноді солодку, з родзинками та горішками, але не завжди, завиванці і самогонку у пляшках з паперовими корками або з качанів кукурудзи. Дарунки складали на скрині. Ближче до обіду ставало зрозуміло, що хліб можна було і не пекти.
Ще задовго до приходу гостей, коли з дощок, столиків і обрусів формувалися довжелезні на всю хату столи, то найперше з'являлися кльоші з солодким. Вафлі, пляцки і перекладанці нарізали ромбиками. Їх було дуже багато, разом з горішками, білочками, шишками, сухариками. Кльоші стояли на великих тарілках, у яких лежали кільця завиванців, сирники, білий і темний хліб та медівники і сололодке — бісквіт.
— Йой, та чо так на тонко нарізаєш, гі би с жьилувала? — Обурювалася баба Юля до баби Тоні, коли та нарізала м'ясне.
Спочатку врізали шматок печені з пательні, яку досягали з п’єцу, потім шматок, з якого несамовито стікав пахучий жир, різали на пластерки, після печені нарізали підчеревини. Печеної, яка пахла часником і перцем, та вудженої, з запахом диму і смаком маринаду.
Так різали вудженого сала і зайців — найсмачніша м'ясна страва для дітей. Зайці — гігантські котлети, вагою від 500 г до безкінечності. Іноді їх пекли з вареними яйцями у середині, або з чорносливом та часником. Ми їх наминали так само апетитно, як рулети з дробу. В останні могли дати горішків або оливок. З самого верху клали ковбасу. Обов'язково домашню і куповану. Домашня символізувала, що тут живуть добрі господарі, а купована, що ці господарі ще і не жадібні.
Після першої чарки ложки та виделки гОстей, бо приборів на всіх не вистачало, тягнулися до оселедцю, квашеного (маринованого) коропа або холодцю. Його розливали у великі тарілки. Вкритий памороззю з жиру нагадував льодовитий океан. Шматки м'яса, які стирчали з нього, скидалися на чубки скель. Він був дуже тугий. Спочатку, ложка пірнала у його апетитні, з несамовитим запахом часнику, простори, чувся її стукіт до дна, а потім треба було докласти зусиль, щоби вирвати собі шматок тих просторів. Серед гОстей десь ходив ніж, яким ті гишки мали нарізати, але хто би на нього чекав.
Холодець змітався на радість бабців, які тут же викладали на вільні місця тарелі з картоплею та запрашкою. Запрашка — схожа на гуляш підлива з великими шматками м'яса. Вона апетитно парувала, бо подавали розігрітою. Наступні тости і співи швидко наближали час голубців. Їх поява супроводжувалася жартами зачиняти вікна, бо голубці повилітають. Голубців накладали багато і різних. Котрі з рисом, то мали у собі шматки тлустої підчеревини і моркви, голубці з гречкою мали фарш. Останні подавали з шкварками. Теж свіжими. На їх золотих боках ще бризкали бульки жиру. А ті, що з рису, мастили грибовою підливою. Голубці з картоплею мастили сметанкою з цибулькою.
Під голубці тато з чоловіками йшли перекурити, за столом з'являлося більше місця. І діти могли повибирати з тарілок зайці між м'ясним, та вафлі, грибочки, шишки, білочки між солодким. Мами відганяли, але заради такої смакоти вартувало ризикнути.
Щоби убезпечити дорослі столи від нашої навали, дітям на вулиці накривали стіл з випічкою та солодкою водою. Але ми швидко вибирали найсмачніше, допивали воду і поверталися до татів, які були вже веселі, добрі і щедрі. Самі підтягували до нас кльоші з солодким, щоби ми могли повибирати.
Голубці миналися під свіжі тости і просто бесіди. А на столи вже викладали засипану капусту. Її подавали з дуже апетитними реберцями. У кожному шматку - кісточка, шар м’яса, шар сала і навіть шкірка. Коли хто брався за кісточку, то вона витягувалася від найменшого зусилля і залишалася у пальцях. У засипаній капусті світилися калабаньки золотистого жиру і великі шкварками. Капуста викликала пожвавлення і народжувалися нові тости.
Непомітно зникало наповнення м'ясних тарілок і його періодично поповнювали новими нарізками. Знаходилося місце для кров'янки і ковбасок з бараболь. Весь час доносили смажену рибу, цвітлі, майонез — так називають на Опіллі олів'є, салат з сиру та часнику, морквяний, щипаний.
Ми, діти, стомившись від гамору дорослих, їли на вулиці перекладанці з узваром і дрімали під нічні співи з розчинених вікон.
Роздрухувалися, коли дорослі вже повиходили і вихваляли бабу Тоню з бабою Юлею і маму.
Бабці кожному давали на дорогу — шматок калача, половину баби, струцель, солодкого, м'ясного.
Фінальна частина празнешного застілля мала свої ритуали та традиції. Спочатку, співали многая літа, потім, пили на коня, потім - копсакового. Весь цей час бабці носилися з тарілками м'ясного, голубців, кров'янки. Все це апетитно лоскотало носи, але їсти ми вже не могли. Коли вже все відспівали і збиралися йти, раптом, бабця запитувала, може хто хоче чаю або кави.
Гості не так хотіли чаю і кави, як не хотіли розходитися. Тому з задоволеного гомону ставало зрозуміло, що ніхто не проти. Тоді виносили банячки і склянки з кавою та чаєм і тарелі з нарізаним солодким. А до нього ще виносили горілку і закуску. Вже з клунками на дорогу в руках гості апетитно наминали солодке і поволі розходилися під заграву нового дня.
— Дєкувати, що всім всього стало, — полегшено зітхала баба Тоня, коли все поприбирали, повиносили, помили посуд, і лягали спати.
— Ти паштет людьом давала? — Перепитувала наляканим голосом баба Юля, насторожившись.
— Спи, стричку, та коло Миронька стойов таріль і коло Сікорів, і коло Марчихи...
— Добре...
