Я не належу до людей, яким зимового ранку важко вибратися з ліжка. Хоча знаю не з розповідей, як то важко – мій приятель з Києва, який приїжджав на Прикарпаття подихати Різдвом, два рази вибирався на люди після 12-ої дня.
Може через те, що мені подобаються будь-які ранки? Літні – своєю яскравістю і, якщо можна так виразитися, молодістю. Весняні – юністю. Осінні – різнокольоровою меланхолійністю. Зимові ранки – дзвінкі і прозорі, а ще в них є окрема ознака, яку я називаю кришталева заспаність, чи може буде правильніше сонливість.
Від морозів.
Коли щастить вирватися до себе на Опілля, нетерпляче тягне в тамтешній ранковий космос. Природа в наших краях прокидається поволі, майже у такт з кроками, які ріжуть тишу заметеного снігами узлісся різким хрустінням насту. Перші ознаки життя – заячі сліди на свіжому снігу. «Ти – не один!». Птахи ще обережніші. Вони мовчазні, а з ними розкошує тиша, аж ніяково через мої необережні провокаційні кроки. Від них хрустить, тріщить, рипить, коротко кажучи: брутальне знущання з тиші.
Коли зупиняюся, щоби роздивитися уважніше або просто перепочити, то чую власне дихання, його так багато навколо, наче саме у ньому поступово розчиняються зірки, вони ніби тануть у випаровуванні з мого рота і носа, як дрібні бурульки на бороді і вусах.
Зима страшенна егоїстка, але, якщо до неї відноситися з повагою, миритися з її примхами, зважати на звички, уподобання, наприклад, тепло взуватися і вдягатися, то з нею можна приятелювати.
Оскільки Опілля розкинулося на межі між горами і поліссям, то жартують, що в нас розганяються вітри. Але зими значно тихіші, ніж літа, коли добрий вітер легко бавиться з чубками височенних дерев. Хоча зимові бурани чи заметілі теж навчені вражати розмахом.
Пригадую з дитинства, як героїчно відкопували від снігу вікна, а потім прокопували серед снігу стежки до курників і стодоли. А ми, коли вже виривалися на вулицю, то з розбігу залітали в снігові стіни, навіть вимощували собі у них справжні нори-схованки.
Молочні цівки димів розтягуються по на синьому небі білими доріжками, а на самій горі розпливаються хмарками. Місцями хмарки зливаються по кілька до купи і тоді виходить велика хмара, схожа на справжню.
Хоча справжні хмари на морозяному небі, якщо є, то прозоріші. Все це виглядає нереально гарно, якщо небо ефектно декорують гірлянди ще по-нічному яскравих зірок.
Перше людське слово, яке можна почути на ранковому зимовому узліссі, то неодмінно «Но! Но! Вісьта! Гайта!». Лісник сидить на верху наповнених сіном саней, закутаний в кожух, немов герой стародавніх кін.
Розвозить корм по годівницях. Каже, що спершу починав з віддалених, але так важче коням, бо мусять тягнути до горба важкі сани. Тому розкидає сіно за початком і нарікає, що для віддалених годівниць мусить робити ще одну ходку.
Для сільської людини все це буденність, а для в’язня залізобетонних чагарників мало не нагорода. На морозі сіно ламке і пахне різкіше, а поки невміло видираюся на гору, зимні стеблини драпають обличчя і руки.
Відразу стає зрозуміло, чому у лісника по-босяцьки насунений на очі кашкет старої сибірки – вітер січе обличчя, особливо очі, які починають сльозитися.
Косулі у глибині скелету лісу насторожені, але не втікають. Виглядає, що чекають. Вожак окремо. На випадок небезпеки він має відволікти увагу від гарему і молодняка.
Зайці – найобережніші, тому їх дуже важко побачити. Зате мишей на білому снігу досить і досить. Вони не біжать, а пересуваються смішними мацюпкими стрибками, уважно принюхуючись. Але їх треба вміти бачити, бо поки не навчив лісник, мені на очі не потрапляло жодної.
За межами лісу поступово день наповнює передсвятковий простір світлом і денними турботами. Сьогодні газдарки знову затримаються коло кухонь. Нічого нового – лише продовження різдвяного ритуалу: все доварюється, дожарюється, допікається. В кладовках відновлюється насичений запах перекладанців. Газдарі перевіряють свої запаси.
А вечір розпочнеться з коляди і реготу – то Маланка з Козою почнуть доводити, що вони «наймудріші», вициганючи піснями і приповідками гроші, горілку, закуски.
Між іншим, з власного досвіду знаю, що серед такого галасу дуже легко напитися. Навіть раптово для самого-себе. Треба мати нелюдську силу волі, аби встояти, якщо навколо тебе сміються, бігають, репетують, носяться хто з випивкою, а хто з закускою…
Небо знову стане коштовним, у дзвінкій тиші рипітиме мороз, гамір поволі перекочує у теплу хату за стіл і спілкування з Всесвітом продовжиться за посередництвом Коляди.
Василь у сніпку пахучого Дідуха принесе нам ще один Новий рік, який розпочнеться завтрашнього ранку з зернинок пшениці і рефреном дітей-засівальків:
Сію сію посіваю.
З Новим роком Вас вітаю.
Хай завжди Вам щастя ллється,
Хай добро в сім’ї ведеться,
Хай здоров’я з Вами буде,
Хай Вас друзі не забудуть!
Хай смачна кутя удасться.
Щоби гріла вас загата!
Щоб весело і щасливо
провели Йорданські Свята!