В зимі я спав на канапі. То була така традиція всіх дітей нашої родини. Так само спала колись моя мама, перед нею — її мама, навіть прабабця розповідала, що в дитинстві теж спала на канапі.
Свою канапу я любив за те, що другий її кінець дотягувався аж до половини вікна. Коли вимикали світло, я ставав на коліна, впирався ліктями на підвіконня і, просунувши голову між мушкательками, старанно вихукував серед лисів на шибі вічко величиною з 5 копійок. Куди міг зазирнути одним оком.
Снігова білизна страшенно розширює простір і за доброї місячини можна бачити дуже далеко. Виднілися не тільки сусідській городи, але й ліс. Максимальне щастя наступало в момент, якщо вдавалося побачити зграйку псів, які бігали зимової ночі по своїх собачих справах, і не здогадувалися, що від мого радісного зойку прокидалися бабці, і, дрімаючи, починали фантазувати, що то могли бути вовки, а я додавав «або маленькі ведмедики».
Вічко виконувало роль перехідника у позареально картинні панорами. Від світла молодого місяця небо робилося насичено синім. Велика кількість блискучих від тріскучого морозу зірок перетворювала його на величезну коштовну шаль, якою Творець накривав світ, щоби всім, хто у ньому перебуває, вночі краще спочивалося. Яскравіше від зірок могли блимати тільки великі поодинокі сніжинки, які гонорово дефілювали в заспаному просторі, переливаючись різними кольорами.
За іронією долі саме найкращі з вигляду ночі були і найзимнішими, бо найбільше морозило за безхмарного неба. Бабця, яка лежала поруч, відчувала, що я тремчу від холоду, бо, як вони не затулювали всі шпаринки, але бодай найдрібніші залишалися, і коло вікна часто фуганило. Вона починала гнати мене спати. Коли я вперто визирав, наприклад, як на городі бавилися пси, бабця використовувала свій термоядерний аргумент:
— Якщо вночі довго дивитися в вікно, то може провидітися абищез.
Я здогадувався, що йдеться про чортів, і втікав на своє сідало. Бабця використовувала цей аргумент дуже-дуже рідко, коли вже не допомагали ні розповіді про те, як мама привезе з Станіславова ковбаски і цукерочків, ні про новий ровер, на якому буду возитися в літі… Здається, вона боялася згадувати про чорта не менше, ніж я.
Сідалом я називав свою імпровізовану лежанку. Спершу, на запічку, а коли підріс, то сідало робилося коло грубки. На два крісла клали бамбетлі з канапи, стелили перину, подушку і я, тулячись до теплої грубки, пірнав у переповнений ароматами сушениць спокій. Бо полотняний мішок з сушеницями стояв в куті так близько від мене, що міг навпомацки досягнути собі з нього припахнену димом і попелом грушку і в мороці загризти сум, що відігнали від вікна.
Тепла зимова тиша у хаті наповнювалася потріскуванням недогарків в кухні, шкрябанням у стінах мишей, яких не завжди рятувала від морозів загата і вони вгризалися ближче до тепла. Тоді до хати кликали нашого Цигана — величезного чорного кота з шикарною білою краваткою на грудях. Якщо він не був зайнятий винюхуванням мишей, то спав мені в ногах. А ще іноді чулося рідкісне, тому трохи містичне, порипування кроків поодиноких пізніх перехожих з нічної вулиці. Порипування доносилося дуже чітко, аж уявлялося, як підминається сніг важкими ґальошами або кирзаками. Якщо бабці не спали, то починалася бесіда хто до кого, або хто звідки міг іти. Я дуже любив ті нічні бесіди. Не знаю чому. Подобалися і все.
Через свої активні нічні чування прокидався пізно, що тішило бабців, бо вони мали коли нанести дров і зробити іншу свою роботу. Мене будив запах печених на блясі пляцків або аромат густого чаю зі свербивусу, який бабці так вміло заварювали, що він пився, наче мід. Причиною мого непередбачуваного вискакування з теплої ковдри міг стати прихід вуйка Миронка — найкращого в окрузі мисливця.
Він був нашим родичем, тому, коли йшов з лісу, завертав до нас зігрітися. Бабця пригощала його чаєм, іноді разом з нами полуднував. Не рідко залишав нам одного-двох впольованих зайців, бо вмів майстерно накладати сільці. Якщо вуйко Миронко мав настрій і трохи часу затриматися, то розповідав про свої пригоди в лісі. Коронною його темою була оповідка про зустріч з ведмедем: вуйко з переляку так голосно перднув, аж ведмідь втік.
Основні його небилиці я знав напам’ять, вся родина і сусіди теж знали. Якщо не на пам’ять, то чули. Але він переповідав їх щоразу з такою теплотою і щирістю, що у зміст мало хто вникав.
Просто хотілося слухати, бо під час цього процесу відбувався обмін потоками доброї енергетики.
Найчастіше бабця пекла солодке, так називався на Опіллі бісквіт, або медівник. Те і те виходило великим, немов хліб. Зрештою, його врізали такими ж байдами, мастили медом або конфітюрами і нам воно найбільше смакувало з праженим молоком.
Коли бабця подавала вуйкові Миронкові таку байду, він захоплено вигукував:
— На сухо — абимси задавив?
Бабця жартувала, що зараз дасть йому чаю, а сама досягала з кубашка стародавню квадратну пляшку з самогонкою, яка закривалася кукурудзяним качаном. Вона кидала до самогонки сушеного чорносливу або трав. Демонстративно наливала лямпак, вуйко тренованим рухом відправляв вміст у себе, і після цього ритуалу можна було такого наслухатися, що в ту хвилю, аби все це побачити на власні очі, легко пішов би пішки.
Звісно, що ми рвалися на вулицю, серед снігові замети, на ковзанку. Але щастило не завжди, бо бабці примушували нас крутитися на подвір’ї перед вікном. Терплячості вистачало на гру сніжками, потім розпочинався активний пошук пригод. Наприклад, ми заздрісно дивилися на пасовисько, де більші від нас діти бавилися в хокей.
Ну, що ж? Раз не можна йти на велику совганку, то зробимо свою. І ми почали старанно поливати водичкою з банячків викладену бетонними плитками стежку на схилі нашого подвір’я від хвіртки до ганку. Ніби витратили тільки відро води, але так змучилися, що пообідали з задоволенням. Навіть трохи полежали, що зав’язалося сало, і побігли випробовувати свою совганку.
Результат виявився значно кращим від очікуваного, бо з’їхати на ногах не вдалося ні двоюрідному братові, ні мені. Ми розбігалися, падали на живіт і мчали щодуху в долину.
Поки сусідка через дорогу не покликала бабцю до себе до хати.
— Але живо йди, бо пригорит!
— Йду-йду! — Закричала бабця ще з коридору.
Поспіхом вибігла з ганку на стежку і тільки тоді зметикувала, що стоїть серед шикарно відшліфованої совганки. Видавши ошелешене пискляве «ой!», спершу забавно вигнулася назад, ніби розминалася, щоби зробили мостик, потім, по-пташиному махаючи розведеними руками, вона збиралася втнули ластівку, але знову різко вигнулася назад, не втримала рівноваги і останні метри до хвіртки зробила, сидячи, забавно улюлюкаючи і махаючи в наш бік кулаком.
Дзяздьо Шеремета аж присів від задоволення.
— Юлько, не спіши, — заходився він реготом,— найси ще моя Маринє провезе і тогди підете до сухарів.
