Куплені на виріст, а тому комічно завеликі, валянки і такі ж завеликі калоші тягнуть назад, але я вперто підминаю ними сніг, який радісно рипить мені та сонцю. Мушу встигнути, поки всі зайняті білуванням свині, прошмигнути на подвір’я нанашка Шеремети, бо на його городі центрова совганка.
Старші хлопці з’їжджають на ногах. То дуже престижно. Дівчата аж пищать, так захоплено спостерігають за вмілими рухами хлопців, які утримуються на ногах. Коли хтось падає, то до сліпоти білий простір вибухає дитячим реготом. Аж ворони здіймаються у небо і кружляють на безпечній відстані.
Добігши до ковзанки, падаю на коліна і поміж інших мчу в долину, хапаючи розкритим від захоплення ротом поодинокі сніжинки. Я сказав від захоплення? Від захоплення – нічого не сказати. У мене перехопило дух. Від вселенського кайфу відпала потреба дихати. Очі в слозах, навколо губ мороз прихопив краплинки, долоні і пальці бурячкового кольору.
Тепер потрібно так само швидко вибурикатися на гору. Це не так просто. Бо сніг навколо стоптаний та слизький і старші хлопці навмисне відштовхують у долину. Ще і регочуть. Біжу на стежку сусіднього городу і там спокійно виходжу. Що є духу, поспішаю до ковзанки. Вже бачу її блиск, чую її запах і тут голос баби Тоні:
— Олюньку, ану вже до хати!
Іншого разу я би міг почати пхинькати, ревіти, кричати. Але не сьогодні! Бо у хаті теж цікаво. У кожному куті пахне чимось смачним. Тато на стільчику коло скрині обхопив колінами макітру і тре мак. Не дай Бог у цей день вимовити слово мак – розведуться миші! (Ніби їх колись не було?) Мак треба називати зернятами і він вже білий. Баба Люля дає знак, що досить. Вона якраз бадає готовність звареної пшениці і заливає кип’ятком родзинки.
Мамулька перевіряє на запах свої коронні голубці – з бараболь. До них булькає у пахучій олії цибулька. Поруч починає парувати кип’яток для пирогів з капусти. А в самому центрі кухні, прямо над лігвом, у якому пищить, гудить, тріщить не приручений вогонь, клекотить олія. На неї чекають накриті чистим обрусом пампухи з япками і рожею та з маком.
На братрурі лежать три рибини. Вони вже запечені і з золотавою скоринкою, яку страшенно хочеться відщипнути, але до вечері не можна. Біля відра з водою стоїть трилітровий слоїк з квашеною рибою. Я соплю ніздрями у роздумах, яка смачніша, бо хочу тієї і тієї. І буду щиро вдячний всім, хто віддасть мені смачну шкірочку зі свого шматка риби.
Немає у хаті такого місця, аби там не пахло чимось смачним і розгублений знову біжу на город нанашка Шеремети, щоби з’їхати з вітерцем, поки не покличе котрась з бабусь.
Як багато минуло часу, десятки років, а я в пам’яті можу відтворити її крик, і дотик відру до обличчя, і аромати у хаті. Ніби все було вчора.
Не буде завтра за столом нікого з тих, хто тут згаданий. Кажуть, що вони вже у Вічності, а ми тимчасовики.
Хто би міг подумати у ті роки, що прийдуть такі часи, коли люди, які наповнювали простір своїм гамором, житимуть лише у наших спогадах. І їх список з кожним роком все більший. Серед нього не лише прабабця, бабці, батьки, але й друзі. Завтра вони поприходять. Всі, кого пам’ятаємо, сядуть за стіл поруч з нами.
І не страшно, що ми їх не будемо бачити.
Головне – пам’ятати…
