Олег Ущенко

Публікацій: 32

Бог все коло нас

Свята відходили разом з канькою води, прикрашеною довкола блискучим дощиком з різдвяної ялинки і маленькими гілочками сосни.

Баба Тоня або баба Люля вносили каньку до хати разом з колючим холодом.

Тією водою кожен мав натерти голову, пуповину, дорослі натирали хворі місця, надпивали і аж тоді дозволялося приступати до трапези.

Атрибути свят танули, наче сніг на замерзлих ковбанцях дров, які вносили до хати і складали коло кухні, аби відходили. Ті ковбанці у вогні тріщали, пищали, гуділи, шипіли. Якось я нафантазував собі, що вони живі, і розревівся біля кухні, щоби бабця їх не палила, бо вони плачуть.

Ще вносили з сіней недоїджені тверді пампухи, у надрах пересохлих крихких пальчиків ще пахло ружею, ще навіть переварювали холодець. У хаті панували ті самі запахи, але вже без ентузіазму, як перед святами. Взагалі без ентузіазму.

Переварений холодець так само пахнув часником і його прикрашали шматочки моркви. Але гишки буденно накладали на гарячі бараболі. Драглі топилися і виходила дуже смачна підлива. А шматки мняса ставали буденним доповненням до гарніру. Обрізки ковбас, шинок, підчеревини та сала кришили і смажили у яєшні. Причерствілі калачі, - жовті і пересипані родзинками, - дробили до праженого молока, а баби - так називали великі хлібини - слугували за хліб, поки їх не з'їдали. Бабів ставало на довго. Бабці напікали своїх бабів і гості наносили своїх. Бабці, відповідно давали в дорогу свою бабу.

Гості покидали хату довго і неохоче, бо до хорошого дуже швидко звикається. Разом з ними минався гомінкий затишок, який і створював ауру Різдва. Спершу, починалася низка прощальних тостів аж до «копсакового». Між тостами колядували і закусували. Більше колядували. Підвівшись з-за столу, починали одягатися. Спершу, вдягали дітей, яким це не завжди подобалося, бо молодші вже дрімали. У холодних сінях гриміло дуже піднесене «Бог предвічний». З цією колядою виходили на вулицю, де фиркали клубами пару з величезних ніздрів трохи розгублені коні. Вже біля саней мусили заспівати кілька колядок, а між співами періодично пили «копсакового», закушуючи з кльошів, які бабусі виносили за гостями, і їх встигав трохи припорошити сніг, який своєю присутністю додавав святковості. Принаймні нам, дітям, точно додавав.

В якийсь момент серед коляди, гамору, сміху над кіньми свистів батіг і чулося:

— Вйо!

Обліплені людьми сани голосно шурхотіли, залишаючи глибоку колію по свіжому снігу. Люди у санях попіднімали вгору руки, щоби помахати на прощання і з боку той гомінкий клубок нагадував великого їжака, що рухався за кіньми, які повідвертали голови від снігу у боки, гучно фиркали і легко набирали швидкості.

Невдовзі сани зникали за сніговою стіною, потім розчинялися серед ночі останні слова коляди, яка чулася з санів, гості, що розходилися пішки, доспівували біля ґанку коляду, обнімали бабу Тоню і бабу Люлю, цілували мене і поволі тягнулися до фіртки.

— Тоню, так файно в вас було, тагі межи нами сидів Бог!

Вже у ліжку, засинаючи, я прикидав, біля кого саме міг сісти Бог, якщо він до нас справді навідувався. Може біля мене? Добре, що баба Тоня переодягну мене у все нове і чисте. Правда я не дав підстригти нігті. Бог міг побачити мої пальці, коли я досягав з кльоша горішки, грибочки або ніц. Мені робилося соромно і я шепотів:

— Бабцю, а Бог, коли був у нас, міг вздріти нігті у мене на руках?

— Нічого страшного, — гладила мене бабця по голові, — Бог все коло нас.