Багато з тих, хто читає цей допис, стануть свідками, як з пам'яті постираються конкретні обличчя тих, хто творив перемогу. Зрештою, всі ми станемо тими свідками, просто не всі звернуть на це увагу.
За виключенням родин, яким тягар втрати нести не одне покоління. (Приміром, молячись за душі, завжди згадую 27-річного прадіда Мар'яна, який загинув під час І СВ. Бо то наш родинний біль. Прабабця Маринка лишилася сама з двома доньками-дошкільнятами у нелегегкий повоєнний час.
У таких людей залишається лише пам'ять. Тому і переповідала вечорами нам, правнукам, які сиділи на колінах її доньок, баби Тоні і баби Люлі, як їх батько приїжджав на вурльоп, як вбирали різдвяну ялинку, як запалювали крихітні свічки-гірлянди, як обіцяв своїм донечкам найкращі сукні, а досвітками, коли донечки спали, мріяли про третю дитину - хлопчика. Прадід хотів сина.
Я був ще дуже малий і в ті моменти, не розумів своїх добрих і розсудливих бабусь, які, слухаючи, щурилися, як діти. Бо вони слухали про те, чого їм все життя бракувало -—про свого тата, який їм снився, виринаючи зі скупих дитячих спогадів.
А одного дня поштар приніс листа з зі шпиталю, де прадід Мар'ян лікувався після поранення, що він помер, як казала прабабця, на тиф, який підхопив вже у лікарні.
Щодня українки стають вдовами, а діти сиротами. Їм вручають посмертні нагороди загиблих, виплачують належне, везуть на відпочинок дітей. Чи на довго вистачить пафосу? Його місце займуть роздуми про інші найнагальніші потреби. Бо така природа життя. Ми живемо координатами сьогодення.
А вдовам доведеться жити далі. Бо і дітей мають вивести у люди, і самим вижити, і батьків загиблого розрадити, які, старіючи, потребуватимуть все більшої допомоги.
Знаєте, такі думки на мене нападають, коли довідуюся, що силовики накрили чергову партію сук-чиновників на хабарях. Слухайте, навколо війна. Люди, недоїдають, щоби відправити до армії дрон, надіючись, що він вбереже життя захисників, а якесь бидло напихає кишені.
У таких випадках згадують про Суд Божий або про Карму.
Знаєте, мене чомусь не заспокоює той факт, що представниця третього чи навіть сьомого покоління казнокрада проживе косоокою і матиме два викидені, а у другому поколінні розіб'ються на спорткарі його внуки. Мені взагалі не хочеться щоби з ними щось ставалося. Хочеться, щоби падло, яке накрало мільйони на вілії, не просто виганяли з роботи, але примушували повернути накрадене і відправляли довічно до в'язниці.
Знаю, що так не буде і робиться сумно.
А потім інтернет розповідає про черговий наїзд на кіногалузь. Вона у нас у вічному зародку. Люди лише кілька років тому повірили у свої кінотеатри. А зараз ту довіру хочуть анулювати. Святе місце порожнім не буває. А в нашому випадку зрозуміло, що люди перекинуться на інтернет і не треба довго вгадувати якою мовою вони будуть дивитися дубльовані фільми. І тоді напрошується висновок: а може то диверсія?
У нас війна. І стріляють не лише на передовій.
Наїзд на український дубляж фільмів вигідний лише одній країні. Яка за час війни з 2014 року втратила своє домінування у наших кінотеатрах.
У нас — війна!
