— Шо, Олюньку, пІдемо зовтра по ялинку? — Запитував з порогу вуйко Миронько соковитою опільською говіркою, поки голосно зойкала клямка скрипучих дверей, за якими крутилися сиві клуби холоду.
Ця фраза швидше була адресована для баби Люлі чи баби Тоні.
Вуйко стягував з рук величезні рукавиці з заячого хутра і замерзлі кидав на полицю у теплому припічку, а сам, потираючи червоні руки, майже біг до грубки, щоби притулитися до неї долонями.
Вуйко Миронко був визнаним місцевим естетом. У його хаті на стінах між образами та вишитою Чашою мудрості висіло безліч репродукцій світових шедеврів — «Сікстинська Мадоння», «Народження Венери», «Мона Ліза», «Венера Урбінська», «Незнайомка» Кримського, «Ранок у сосновому лісі», «Спляча Венера», «Даная». Він вирізав їх з журналів і для кожної власноруч робив рамочку та ховав під скло.
Я ходив по його хаті, наче по музею, а цьотка Зонька лише похихикувала, зиркаючи, як я приглядався до розкішних форм оголених героїнь.
Поки вуйко Миронко відігрівав запарі на руках, поки бабця готувала йому гарбату зі свербивусу, я заскакував на канапу і в хащах між мушкательками пробивався до вікна. Підеш? — Підморгували мені зірки з темно-синього неба і навіть місяць кликав за собою у зимову ніч.
І хоча вуйко наказував живо лягати спати, бо підемо до лісу з самого ранку, все-таки я, поки засинав, мусів випустити погарцювати свої мрії.
Найперше, так я собі надіявся, маю здибати святого Миколая, аби поскаржитися йому, що мені вже аж 5 років, а я досі не маю ні ковзанів, ні лижвів, а щоби досхочу насовгатися з городу нанашка Шеремети, мусів хапати санкИ і мало не втікати з хати. Іноді мене виводила на город нанашка котрась з бабусь, але хіба я вже такий малий, щоби вони стояли з боку і без кінця кричали, куди їхати, а куди стрибати і вартувало мені просто викотитися з санчат, як бабця тут же тягнула до хати переодягатися у сухе. Може пощастить зустріти у лісі знайомого зайця чи білочку, які іноді вуйком Мироньком, нанашком Шереметою чи вуйком Янком передавали мені дюшес, киць-киць, горішки, яблуко або навіть пару шматочків ковбаси? Звісно, за зайцем може гнатися вовк або навіть ведмідь, але ж поруч буде вуйко Миронко, а в нього є фудзія і він вміє накладати сільці.
З вуйком Миронком я не боявся ні вовка, ні ведмедя.
Я засинав під солодкі думки, уявляючи, як білими просторами засипаного снігом лісу щодуху мчить заєць. Він з останніх сил стрибає з кучугуру на кучугур, а з двох боків, незграбно бурикаючись у снігу, його намагаються догнати вовк та ведмідь.
Ми з вуйком Миронком кричимо і махаємо великими палицями, показуючи хижакам, чим ми їм зараз всиплимо, і кличемо зайця до себе. Він переляканий, з великими настороженими вухами та прудкими задніми ногами, якими відштовхується і застрибує прямо у торбу вуйка Миронка.
Задихані вовк з ведмедем, облизуючись, перелякано задкують і, озираючись, так швидко втікають, лишаючи за собою лише куряву зі снігу. Бо у нас з вуйком величезні палиці, а я ще і в вуйка на ґарґошах - мені взагалі нічого не страшно!
У тому сні відбувалося ще щось, але мене будив вуйко Миронко під незадоволені воркотіння баби Люлі та баби Тоні, мовляв, хочеться тобі, Миронку, такого зимного ранку тягнути дитину до лісу по якусь ялинку.
— А, як позамерзаєте? — Вдавалася до останнього аргументу баба Тоня, надіючись, що я злякаюся і відмовлюся.
Але я вже задоволено сопів, намагаючись якнайшвидше натягнути на себе все, що за уявою бабусь мало би не дати мені замерзнути. А уява у них, м’яко кажучи, не знала меж. Спершу, я вдягав троє колготок, потім двоє спортивних штанів і по всьому цьому ще у грубі зимові штани з комбінезону, дві сорочки, три светри, ґорсичок, шапку і все це для повної гарантії було міцно перев’язане на мені від голови аж до тулуба величезною хусткою з довгими френзлями.
Побачивши перед собою колобка у валянках, вуйко Миронко заходився сміхом.
— Ану підійди до мене, — казав він мені, задихаючись від сміху.
Я рухався дрібними кроками космонавта, якого сковував важкий об’ємний скафандр.
Регочучи, під зойки баби Тоні і баби Люлі, вуйко здирав з мене зайві частини одягу і за хвилю я вже міг навіть підстрибувати.
— І треба їм кудась пертися за ялинков, - незадоволено гуділи бабусі, розпалюючи кухню, - я нинька напечу сільвестрових налисників. І для кого? Мают позастивати?
— Дась Сільвестрові, — хихикав вуйко Миронко.
То був немислимо кришталевий зимовий досвіток з таким кусючим морозом, що щоки відчули його ще у бабці на городі. З величезними зірками на синьому небі, між якими ліниво тягнулися перші молочні цівки з коменів. І в цій тиші наші лункі кроки — скрипучі і з хрускотом примерзлого за ніч верхнього шару снігу на заметах, у які я намагався застрибнути на радість Бровка, який отримав надійного однодумця.
Йшли неспішно. Вуйко любив зупинитися і чи то уважно розглядав заметений снігами пейзаж, чи вслухався у тишу. Поки доходили до лісу то встигало розвиднітися.
Густо вкрита снігами панорама села з жовтогарячими вікнами та молочними цівками з коменів виглядала на стільки мальовничою, що під час її споглядання з’являлося якесь немислиме піднесення.
Вуйко вже у лісі знаходив пень, великою рукавицею згрібав з нього сніг і досягав з сумки, яка висіла у нього на плечі, шматок вудженого сала, часник і хліб. Все це було дуже зимним, але страшенно апетитним та смачним. Вуйко Миронко ледь встигав робити мені бутерброди, якими я ділився з Бровком, але вуйко не лише не робив мені ніяких зауважень, але й сам підкидав Бровкові, за що той радісно крутив хвостом і задоволено посміхався всією своєю щасливою пащекою.
Ялинку обирали недовго.
Ми з Бровком бігали від замету до замету, а вуйко придивлявся до невеликих снігових горбочків на схилі гори і нешвидкими кроками підходив до одного з них. Навіть, якби він хотів підійти швидко, то у нього би нічого не вийшло, бо снігу намело до колін, а місцями снігу було вуйкові по пояс. Виймав з-за ременя, яким була підперезана його куфайка, сокиру і бив обухом по центру того горбочка. З нього тут же спадав сніг і під ним з’являлася кріслата ялинка. Невисока, але дуже розкішна. Вуйко запитував у мене чи гарна ялинка? Я переглядався з Бровком. Бровко задоволено крутив хвостом, поскулював і кивав головою, ніби на знак згоди. За Бровком кивав до вуйка Миронка я, що підходить, і він починав розгрібати навколо ялинки сніг. То тривало довго, бо майже до половини ялинка була закопана у снігах. Вуйкові треба було все це відкопати, розгребти і зрубати.
Коли зрубане деревце лежало на снігу, то наставав час другого перекусу. Те саме сало, хліб, часник. Тільки вуйко Миронко досягав чвертку і пояснював, що йому треба зігрітися. Я казав, що мені теж зимно і від цього вуйко захлинався сміхом, а потім запитував:
— Хочеш аби мене твоя бабцьи задушьила голими руками?
Тоді я цього жарту не розумів, а вуйко, підкріпившись і зігрівшись, неспішно перев’язав ялинку і закинув її собі на плече.
Якщо брали санки, то вуйко прив’язував ялинку до санчат, а я сідав поверх на ялинку.
Біле від снігів село жило серед міріад різних звуків, до яких ми швидко наближалися. Сніг лунко відзивався під ногами і аж дзвенів, поки ми городами добиралися до нашого подвір’я.
Чесно кажучи, я добрий шмат життя думав, що сильвестрові налисники — то перепис від якогось пана Сільвестра і лише у дорослому віці зрозумів, що це одна з кулінарних ідей, які привезла прабабуся Маринка з Австрії.
Оскільки весь масив зимових свят припадав на Різдво, то на Сильвестра просто у родині напікали немислиму кількість млинців для налисників і подавали їх з різноманітними начинками.
У теплій хаті пахнуло налисниками та начинками. Гора млинців лежала скраю скрині у великому металевому терелі і поруч у мисках парували начинки - тушкований фарш або просто розігріта і присмачена смаженою цибулькою тушкована, розтерта з майонезом бляшанка будь-якої рибної консерви, тушковані гриби, і кілька слоїків з конфітурами. Мені смакувало все. Спершу, наїдався налисниками з тушкованкою та грибами, а потім розпихав у вільні прогалини шлунку налисники з полуничним або агрусовим кофітюрами. Ще краще з тим і тим.
Вуйко Миронко дякував за гощення, брав з собою загорнуті у газету налисники додому, а я дивився на вже встановлену у хрестовиння ялинку, яка розпустила гілля-крила на половину хати і думав: нічого собі, а в лісі виглядала такою невеличкою.
За вікном сніг притрушував Сільвестра. Завтра мав бути Новий рік або, як казали на Опіллі «моск льске різдво». До хати вуйка Янка сходилися на телевізор люди — він один мав його на весь кінець села. Вуйна викладала на стіл пампухи і горівку. Коли у телевізорі били куранти після привітання і починався «галубой огоньок», люди похихикували. Я дивився недовго, бо після мандрів до лісу і смачної вечері хотілося спати і поволі засинав на нагрітому бабою Тонею місці під великою периною. У сусідній хаті гигикали біля телевізора глядачі, за вікном свистіла заметіль, у стіну, втікаючи від холоду, вгризалася миша.
Млинці на налисники:
Начинки:
