Коли наставала зима і зірки на морозяному небі робилися яскравішими та більшими, мене тягнуло порахувати їх. Але я вмів рахувати тільки до п’яти і то, загинаючи пальці, знав до десяти, але плутав місцями 6, 7, 8, 9. Тому, кожного разу, коли я рахував зірки, все закінчувалося плачем.
— Нічого, Олюньку, — заспокоював нанашко Шеремета, спираючись на свої засніжені ворота, у кожусі, наче від Миколая, — колись ти виростеш, станеш льотчиком, будеш ближче до зірок і порахуєш.
— Чесно? — Я ще схлипував, але нанашко заганяв у мене таку хвилю оптимізму, що вже посміхався.
Тим часом зима додавала все більше дитячих клопотів. Відійшов, разом з колядками про нього, святий Миколай. На городі нанашка Шеремети старші хлопці відполірували ковзанку. І в цей момент бабусі попереджали, що треба вчитися колядувати та засівати. Спочатку, вечори наповнювалися нашими репетиціями, а поволі їх доповнили різні смачні запахи та аромати.
Мало того, що вже кілька днів доводилося зазирати за скриню на пляцки і перекладанці, які лежали стосами на лавці перед вікном, бо там найзимніше.
Мало того, що треба було вдавати, що тобі зовсім не хочеться підняти обрус і відщипнути бодай з кута якогось коржа, або зачепити пальцем маси, якої він перекладений. Мало того, що дитячий ніс навчився вирізняти ароми чукуляди, якою политий перекладанець «Пташине молоко», толоченої ліщини, якою посипали зверху «Медовий», згущеного молока з маслом і чукулядою, яким поперекладувані височенні «Три богатирі» («Аби було, що вкусити». — Гонорувалася здібностями мамульки баба Люлька.). Мало того, що я на відстані відчував смак абрикосового конфітюру, яким перемащений политий зверху чукулядою медівник. (Потім я виросту, поїду до Європи і там здивовано довідаюся, що улюблений пляцок мого дитинства має назву «Захер»).
Мало того, що коло пляцків стояли три круглі «тАблиці» вафель, перемащених «паленим» цукром. Мало того, що за вафлями стояла мильнИця, вагітна всілякими горішками, грибочками, шишками. Мало того, що вони перемішані з крихітними пальчиками, рогаликами, та величезними, як теперішні круасани, рогалями. І всі вони начинені перетертою ружею — майже коштовний в Опіллі конфітюр, який мусів бути у кожній хаті. Мало того, що на самій горі стосів з пляцками жовтіло височенне солодке — дуже ніжний і пишний бісквіт, — з роздутим верхом, блискучим і пахучим, бо щедро политий сиропом з ваніллю. Мало того, що з трохи меншої миски нестерпно пахнули і блимали кришталиками цукру сухарики різних форм.
Того всього мало!
Стрийко читає мої думки і, прищурившись, загадково посміхається. Я прекрасно знаю, чому він посміхається. І він прекрасно знає. Баба Люля тре картоплю. У кухні пищать перемерзлі дрова і шиплять у великій мисці шкварки. Шкварчить на денку цибуля. Зараз баба Люля натре бараболь, до них додадуть шкварки і золотаву цибульку, вкришуть часнику, посолять, поперчать і вийде культова страва опільських застіль:
— Ще є кишка з бараболь? — Є питання, на які на Опіллі не можна відповідати негативно. Бо то дуже великий гріх.
Висмажена до золотої скоринки, щедро помащена шкварками, картопляна ковбаса буде королевою столу. І нехай на столі буде вуджена підчеревина, буженина, та ковбаса. (Неодмінно своя. Бо на Різдво буженина і ковбаса мусять бути свої — то одинадцята заповідь на Опілллі, якої дотримуються по сьогодні.) Нехай хизується масними боками печеня, з хрумкою скоринкою, до якої поприлипали шматки лаврового лиска і великі горошини духмяного перцю. А між ними серед наїдків ще має бути вуджене і запечене сало та підчеревина. Туляться тарелі з засипаною капустою і гишками, вкритими білою памороззю з жиру, з якої стирчать горби м’яса, наче скелі у Льодовитому океані.
У нічному небі дим з коминів на хатах клубиться кучерявими баранчиками, або лягає за селом на поле. У безвітряну морозяну погоду дими з коменів тягнуться білими стовпами і високо на небі зливаються у велику молочну хмару, яка ліниво розпливається по рясно обсипаному великими яскравими зірками небі. Я неодноразово пробував їх рахувати. Але не зміг. Мене то злило і плакав.
— А то, хто такий? — Намагалися мене забавити знайомі.
— Той, хто рахує зірки. — Піднесеним голосом відповідала мамулька.
Стрийко за хатою вже вкопав діжку, прокопав від неї кількаметровий жолоб, вкрив його шматками бляхи і присипав землею. З протилежного боку жолобу у невеликій ямі розгорається багаття з фруктових дерев. Почепив на металевий прут по кілька шматків підчеревини, буженини, сала і підвісив у середині діжки.
Починався відлік моє безкінечності!
На вулиці стемніло, білий дим з комену потягнувся до неба і баба Тоня понесла до сіней драбину. Зараз вона підійметься на вишку і зніме з комина та занесе до хати спітнілі блискучим жиром кУлка ковбаси. У перші секунди можна було збожеволіти від запаху часнику. Я нетерпляче підстрибував, а очі бігли вздовж гладких поверхонь ковбас.
— Дивіться! — Кричав я писклявим голосом, тицяючи пальцем у бік кулка, на якому позапікалися нарости фаршу з тріщин.
На моїх зубах тріщало соковите, тепле задоволення!
Обхопити масну ковбасу руками, відламати великий шматок і брутально жерти, впиваючись запахами часнику та диму, поки по руках аж до ліктів стікає жир.
— День минув недурно! — Вигукував стрийко Ладзьо на мою масну і задоволену мармизу. — Ано ходи сюда!
Досягнув з діжки шматок м’яса, уважно оглядав і гострим ножем врізав ближче до середини невеликий шматочок.
— Гідне? — Дав мені на пробу. — Мньиконьке? Чекай, я такой мушу попробувати. Би мене Люлька потім не прибила. — Промовляючи, стрий врізав і собі шматок м’яса. Зі своїх безрозмірних кишень досягав гранчак і чвертку. Гранчак поклав у сніг, налив повний і, крадькома позираючи довкола, випив і, зачерпнувши долонею снігу, вкинув до рота.
— Стрийку, та піст, — завмирав я з роззявленим ротом, спостерігаючи, як він жує м’ясо. — Стрийку, а, якщо до вас зара чорт прийде?
Стрийко підняв вгору вказівний палець:
— Головне, коби не стрийна.
Ковбаса, як казала бабця, намоцовувалася (відстоювалася) у куті сіней, накрита кришкою, на якій, для більшої надійності, лежала велика каменюка. Вуджене стрийком м’ясо примощували в інше відро. Теж з каменем на кришці. Якщо вудили м’ясо аби було і на Великдень, то частину вудженого складали у великий баняк і заливали свіжим смальцем. Він пахнув димом та часником і бабусі мастили ним байди домашнього хліба, коли ми пасли корову.
— Лишилосьи насмажити пампухів, накрутити голубців з бараболь, зліпити пару перогів, злагодити кутю, гриби, борщ і можем різдвувати, - говорила баба Люля, задоволено поглядаючи на лавку вздовж стіни, закладену наїдками. Зверталася до стрийка. — Аби’с’те приходили на сьвьита!
— Дай Бог дочекати! — Кивав він головою на знак згоди.
Димові стежки з коменів по-святковому тягнулися до неба. Зірки на морозі переморгувалися і чекали колядників. У містах школярів зганяли на атеїстичні лекції, Шопка була під забороною. А в селах її носили. З мовчазної згоди місцевого начальства. Хіба міг побігати за колядниками якийсь навіжений директор школи. Але то не всюди. Попереду скакали двоє Чортів і Смерть у стиреному в мами простирадлі. Блискучі папірці з цукерок, які огортали косу, позлітали і виднілася фанера. Але то не заважало Чортам і Смерті хапати на вулиці малих дітей або дівчат і під пискіт підковувати — бити клевцями по каблуках взуття. Чорти забігали до хати, але збитків не робили. Лише смішно скакали. Всі чекали урочистого внесення Шопки — невеличкої коробки на невеличких ношах з зображенням маленького Ісуса у яслах. Майстровитіші випилювали лобзиком схилені над яслами постаті Маріі та Йосифа.
«Небо і земля!
Небо і земля
Нині торжествують…»
Затягували учасники Шопки та господарі. Навіть Чорти зі Смертю чемно підспівували з усіма. Я пробував співати, але то не моє. Без кінця глипав крізь вікно на небо. Бо саме там, за моєю уявою, у даний час мало відбуватися щось найцікавіше.
Зірки під час співу робилися кольоровішими, яскравішими і блимали значно чіткіше.
На небі щось відбувалося…
Ангели й люди!
Ангели й люди
Весело празнують…
