Вітряного зимового ранку ми з біженцями чимчикували до мене додому, бо вирішили, поки буде ремонтуватися наш бус, хай хоч покупають дітей.
У місті ще жив дух Різдва. Я мав заїхати на ринок, щоби забрати пакунки з дарунками, бо там пообіцяли знижки.
Біженці тої пори виглядали важко. Одні, залишивши розбомблені або пограбовані хати, мчали до нового тимчасового житла, не зупиняючись. Тому з потягів та легківок іноді виходили у домашніх тапках, халатах. Бо, коли палає кут твоєї хати, то про одяг ніхто не думає.
Тому у нашого галасливого натовпу було більше від ромів, бо вчительки у нервових жінках у халататах не вгадувалися.
Волонтери підкинули нам жіночого одягу, поки милися діти, ми організували перекус.
Постало питання взуття і пʼятнадцятирічний хлопака сумно зітхнув, що хотів би кросівки.
Мені тої дитини, що пройшла таке пекло, так стало шкода, що вирішив відмінити Різдвяні пакунки на користь кросівок. Справа у тому, що грошей катастрофічно не вистачало, тому мусіли вибирати.
Заїхали ми до магазину і купили кросівки. А власник дав дітям по Різдвяному пакунку.
І от сьогодні зранку телефонує їх мама, чи потрібна мені допомога? Сказала, що на Тернопільщині у них вродилися хороші помідори.
На зображенні — банальна ніч у незламному Києві воєнного літа 2025 року на тлі Хрестителя роботи Вадима Блонського.
З Днем Української Державності!
