Я не любив школу. А напередодні Різдва починав її ненавидіти. Не тому, що був такий релігійний. Просто до нас приходив Миколай, приносив дарунки, окрім цукерок та помаранчів, коли був фотоапарат, коли шикарна грубезна книжка про всі види зброї у світі на той час, майже щороку приносив альманах «12 місяців»… А похвалитися або просто розповісти про свої дарунки не можна було.
Якось однокласник під час уроку виклав на парту «12 місяців».
— Звідки у тебе така гарна книжка? — Бо цей дитячий альманах був страшенно дефіцитним.
— Не знаю, — підвівся однокласник, — то мені Миколай приніс.
Вчителька тут же перервала урок на політінформацію і відтарабанила нам, що ніякого Миколая не існує. Хоч ми самі на ту пору вже прекрасно знали, хто йому допомагає, так би мовити.
Щойно, дорогою додому, побачив, як мама вела дівчинку 3-4 клас і тягнула за собою хлопчика 3-4 роки. Мала поспішала кудись на зустріч з Миколаєм, бо на ходу повторювала вірш про Миколая. А хлопчик весь час допитувався у мами, чи йому Миколай теж дасть подарунок?
Ці діти навіть не уявляють собі, які вони щасливі, що можуть не приховувати нічого про святого Миколая. Для них то буденно, вони з цим народилися. Заради цього наші хлопці воюють з силами пітьми.
І раптом мама з дітьми зупинилася, притихли. Біля нас став автомобіль, за ним ще один. Відчув вібратор телефона у кишені штанів. Хвилина мовчання…
