Олег Ущенко

Публікацій: 24

Падав сніг дитинства...

З хати ми виходили після присяги не бігати, не пітніти, не битися, не зачіпати дівчат, не докучати нанашкові Шереметі...

Зимові ранки розпочиналися з ввімкненого в хаті світла. Мені то страшенно подобалося, бо зазвичай світло вмикали лише ввечері. І, раптом, така розкіш – в кухні гудять/тріщать/пищать дрова, густо пахне смаженими на бляті пляцками з тертих бараболь, а за вікном рипить від чиїхось таємничих кроків наметений за ніч сніг.

Страшенно не хотілося вилізати з хащів теплої перини, в яку так хитро заплутувалися ноги, що ледь їх витягував. Але ще страшніше хотілося випередити конкурента - двоюрідного брата, який спав в хаті через сіни. Влучити момент, коли нікого не буде в хаті, і вибігти на вулицю, щоби перед ґанком першим “розписатися” на свіжому наметі снігу. Переможець весь день гонорувався, а переможений гризся, мізкуючи над способами реваншу.

Тільки чулися знайомі кроки, я тут же зіскакував, влітав босими ногами в холодні черевики або навіть в бабцині гальоші і стрімко летів на ґанок. Знаючи цю нашу властивість, бабці вносили до кімнат горщики і крутилися в хаті до тих пір, поки ми не робили свою справу. Ми звісно старалися відтягнути, але на довго нас не вистачало.

Ранок розпочинався з вмивання і чищення зубів м’ятним зубним порошком, яким до кінця процедури мав бути обсипаний не лише подолок бабциної спідниці, її блузка, але й хороший кавалок підлоги навколо відра. Перед сніданням тре було випити гарбати з свербивусу. Я її любив, але не любив, коли мене примушували. А для бабці то був закон. Зрештою, вона не могла попустити, бо за процесом уважно стежила прабабця з ліжка, і в разі чого робила строгим голосом зауваження.

Після гарбати, бабця клала переді мною мисочку з випеченими тертими пляцками. Так вміла готувати тільки вона - спершу, випікала на бляті без жиру, потім змащувала мисочку маслом і складала туди палинички, перемащуючи кожну густою сметанкою. Мені смакували і верхні, бо вони були дуже пухкі, але бонусом вважалися кілька найнижчих, з запеченою хрумкою скоринкою. Так смакували, що я їх навіть не запивав квасним молоком.

Тим часом старші хлопці з самого ранку шліфували совганку на городі нанашка Шеремети, який жив через дорогу. Ще одна дивна особливість тих часів – на чуже подвір’я заходило з лижвами і санками хмара дітей, але нанашко, старший чоловік, бо ровесник бабців, виходив лише розборонювати, якщо виникали локальні сутички, наприклад, коли зіштовхувалися санки.

З хати ми виходили після присяги не бігати, не пітніти, не битися, не зачіпати дівчат, не докучати нанашкові Шереметі. Але, вже на його подвір’ї при вигляді мурахоподібного натовпу дітей все забувалося. Простір локалізовувався навколишніми вимірами – з’їхати на санках в долину і видряпатися, тягнучи санки, вгору, щоби знову з’їхати. А, якщо когось по дорозі вдавалося збити з ніг, то рейс вважався дуже вдалим. Ще вдалішим вважався той рейс, коли не збивали тебе.

Ми, дошкільнята, часто одягнуті у кілька штанів та светрів, поверх мали куртки або плащі, з шаликами на обличчях, через все це майже позбавлені маневрів, перетворювалися на ласі мішені для школярів, бо легко падали і мчали за санчатами, немов колоди. Не рідко навіть випереджували санчата. Об’єктами наших хижих намірів ставали дівчата. І дарма, що підкати ми робили так невдало, що часто летіли в долину разом з жертвами, а, якщо дівчина була на пару років старшою, то могла ще й спіймати і засипати обличчя снігом, все одно рішуче йшли на подвиги. Доповнюючи своїми криками, галасом, реготом загальний гамір, від якого періодично здіймалися з навколишніх дерев перелякані ворони. На білому зимовому тлі вони розсипалися чорним феєрверком

Нанашко Шеремета мав величезне горня і виходив на ґанок напитися з нього чаю. З горняти картинно валив пар. Від гарячого чаю починало парувати усміхнене обличчя нанашка. Зрештою, його обличчя могло парувати не тільки від чаю і тоді його дружина, бабця Ганька, по-дворовому Шееметиха, грізно кричила:

–  Вже? Ти вже?
–  Та я шо, –  розводив руками нанашко, безвиннго посміхаючись, – сіли з хлопцєма коло склепу і поговорли троха...
–  Троха, то так, що Шавон серед білого днє храпит, що Ганька мусіла з малим за дровами їхати?
–  Ет, –  махав рукою нанашко. Ніби говорив жестом відчепися.

Коли він не хотів заходити до хати, то, спершу, величезними мозолястими пальцями довго робив козячу ніжку зі шматка газети і власного тютюну, потім швидко скурював її такими циклопічними затяжками, що тютюн аж шкварчав мало не в нього на губах. Потім лапав старшого хлопця з більшими санками і казав:

–  Дай, я сє привезу...

Ті, хто його не знали, думали, що він жартує, але старий, тримаючи санки перед собою, з криком розганявся, падав прямо з санками і, на заздрість всім дітям з немислимою швидкістю, наче ракета, головою вперед мчав в долину. Стиль його їзди до вечора не давав нам спокою. Всі хапали санки на руки і пробували повторити. Але мало в кому так вдавалося. Здебільшого, в долину ми мчали поруч з санками, швидше них, а не рідко санки опинялися чомусь на нас.

Так могло тривати до тих пір, поки не бачила бабця. Далі був вирок і каземат у вигляді ванєнки (великого подовгастого тазика з високими боками), теплої води, в якому ми мусили пересидіти кару, щоби не похворіти. Не рідко, загнавши нас в теплу воду, бабця примушувала випити чаю або гарячого молока з медом.

Чай бабці заварювали по-особливому, але to be continued…