Олег Ущенко

Публікацій: 24

Гарної тобі дороги до Вирію, великий Пу

Помер Степан Пушик.

Не можу знайти фотку, яка би відобразила його повсякденний характер. Він був зовсім не таким, як на офіційних фотках в інтернеті. Енергійний такий і веселий.

При зустрічі завжди розповідали один одному щось ржачне. Він дуже любив свою родину, завжди випитував про роботу для своїх дітей. Це синові, — показував шмат мняса. Потім клав його в пакет і досягав інший шмат, — а це малій. Хто їм купить, як не тато? Тоді я діставав те, що було у мене в сумці і казав, — а то для Олешка. Для якого Олешка, — перепитував він. Для мене, — уточнював я. І ми ми на весь ринок голосно реготали.

Якось на ринку, а традиційне наше місце зустрічей — мнясні ряди, — під час бесіди до нас підскочив один хлопака: ой, Олюньку, ми вже прочитали твій "Барменцаль". Так насміялися про Більшівці. Вже і жінка прочитала, і тьоща! Різко сказав і побіг. Я почав виправдовуватися перед паном Степаном, що то мій земляк. А то чо він лише про "Барменцаль" каже? Раз твій земляк, то і мій земляк, — ми зареготали.

Йду зимового ранку вздовж озера, кайфую, як порипує сніг, мружуся від сонця. на зустріч Пушик: здоров, придурок! У мене квадратні очі. Він продовжує: всі мудрі люди зара в ліжках "Діскавері" дивляться, а такі, як ми, придурки пішли, де найзимніше, до озера. І регочемо.

Пушик дуже хвилювався про свій архів. Хотів, щоби все було нарешті надруковане. Я підказував, що зараз ефективнвше запустити в інтернет, але то його не заспокоювало.

Коли я був ще школярем, мені подарували його книжку "Страж-гора". Здається, так вона називалася. Я взяв її читати на літо до бабці. І проковтнув за два дні. Для підлітка, який, окрім фантастики, більше нічого не читав, то було немислиме досягнення, бо в книжці описувалося буденне Опілля.

Порадив сусідові-ровесникові. Він через пару днів сказав, що книжку хоче прочитати його старший брат-тракторист. І так та книжка пропала на кілька місяців. Петро Чорний приніс мені її вже пізньої осені. Ми йшли до ріки і бавилися клубами повітря з наших писків. На морозі вони були майже молочні.

А от "Страж-гору" вже не було смислу забирати до Станіслава. Палітурка там збереглася, бо була весь час обгорнута газетами. А от кути кожної сторінки були страшенно засмальцьовані. Місцями — аж чорні. То говорило, що книжку прочитав не один тракторист чи комбайнер. Так і сталося, бо, коли ми з Петром прийшли на бригаду, то не лише трактористи чи комбайнери, але навіть доярки кричали мені вслід: Олюньку, привези ще якусь файну книжку!

Оті заяложені і зашміровані сторінки запам'яталися мені на все життя. Бо то найбільший знак якості для будь-якого письменника чи просто автора книжки.

Минули десятки років і я шкодую, що зробив велику дурницю. Коли з АТО повернулися друзі, то один при зустрічі показав мені мій заяложений "Барменцаль". А я тоді байдуже сказав: викинь, я тобі другий підпишу. Тим більше, що ти вже полковник. Треба було зберегти.

Колись я йшов зі ще маленькою племінницею, а на зустріч пан Степан. Він видав багато свого знаменитого хриплого сміху і підкинув малу на руках. Дівча потім спиталося: що то був за вуйко? Я сказав, її підкидав великий письменник Степан Пушик. Вона прийшла додому і похвалилася, що її підкидав великий Пу.

Шкода, що потенціал Пушика використовувався не на всю його потужність. Цого гнітило, що весь час мусів про себе нагадувати. А він був митцем, письменником, він хотів творити. Але він викручувався, як міг.

Гарної тобі дороги до Вирію, великий Пу.