До першого вересня відносився у стилі горобців, які виспівували на дротах попри наше подвір’я – весело і з цікавістю. Закидав голову високо до неба і довго вглядався у ватяні хмари на синьому тлі.
Я мав зайву вагу і хвилювало, якби вдалося вистрибнути з літака на хмару, то чи витримала би вона мене, якщо би мені схотілося на ній трохи пострибати? Хотів сховатися сам від себе у нападі сорому, коли уявляв, що хтось з дітей може побачити, як провалююся з хмари.
Я вже бував перед тим у місті. Мама привозила мене на різні свята або просто, щоби подивився на ремонт, приїжджав подивитися який вона встарала телевізор. (Саме встарала, бо у вільному продажі їх не було. Зрештою, а що тоді було у вільному продажі? Хіба солодка вода за 3 копійки в автоматах і несолодка шипучка за копійку.) Але найбільше мені подобався дядя Богдан з квартири напроти. Пізніше – академік Ступарик. Я навіть одного разу натякнув мамі, що класно би було мати такого тата. Але у нього були дві доньки приблизно мого віку. Страшенно крикливі і вони мені зовсім не подобалися.
Утаємничена у мій спосіб життя дитяча інтуїція підказувала, що у місті мені бракуватиме бабиного простору. І вона мала рацію. Перший свій рік у місті я переніс з болями за зимою. У букварі була сторінка з невеликою ілюстрацією – зимовий вечір, зірки, місяць, на пагорбі стоїть вкрита снігом хата з жовтими від світла вікнами і з димом з комену. Ця ілюстрація вивертала мені душу. Я відчував тепло у хаті бабці, причувалися тріскіт вогню та як рипить за вікном сніг. Я дивився на цю ілюстрацію і починав плакати. Незадовго, коли ми пройшли ту сторінку на уроці, мама її тихцем вирізала. То був єдиний порятунок.
Я взагалі не думав про перший клас з тієї причини, що майже рік ходив у бабці на підготовку. Тому знав літери, добре читав склади і просто читав, рахував до ста. Трохи зачепила інформація від мами, що існує якась табличка множення, яку потім треба буде вчити на пам’ять, але, довідавшись, що її вчити аж у третьому класі, відразу розслабився.
Єдине, що турбувало, як без мене перезимують піонії? Вони у бабці росли страшенно пишні, величезні і різнокольорові. То була моя гордість. І мої турботи. Я дуже боявся, що вони образяться на мене, що покинув і перестануть рости. Або попід землю перейдуть жити до когось з сусідів. І там будуть квітнути.
Після лінійки мама повела мене у парк Шевченка і я перебавився на всіх атракціонах. Окрім центрифуги. Бо сказали, що замалий. Але мене то не зачепило.
Вчитися було цікаво. У класі багато дітей. Половина – дівчата. З’явилася моя перша симпатія, якій носив зі школи портфель. Самі розумієте, як же без цього? З дівчатами дяді Богдана теж подружився. В смислі, на скільки міг подружитися хлопчик з дівчатками, бо доля пупсиків і способи їх переодягання та укладання спати в якихось коробочках мене не цікавила.
Я мріяв стати капітаном далекого плавання. Мама щовечора читала мені перед сном «Шхуну «Колумб»», а потім – «Лахтак». Дорослішаючи, я перечитав всього-всього Трублаїні. Досі можу цитувати. У снах марив сніговими просторами і північним сяйвом. У літо після першого класу увірвався жадібно і дав твердо зрозуміти, що до міста тягнути мене заборонено.
Хлопці розповідали про навчання, як вони совгалися в зимі з гори у лісі і з городу нанашка Шеремети. Я хвалився, що возився на лижвах з горба на Валах. Кілька разів переповідав, як виглядають новорічні ілюмінації у місті. Про різних казкових героїв та чучела тварин, про сову, очі в якої блимали.
А мої піонії наступного року розрослися ще більше. І їх я вже доглядав з татом-вітчимом. Він обклав їх грядку камінням, а потім те каміння побілив. Виглядало більше, ніж пишно.
Якось, коли ми з татом поралися біля піоній, до нас прийшов Петро.
– А то хто? – Спитав він про тата.
Я розігнувся, глипнув на Петра з погордою і гонорово промовив:
– Я вже теж маю тата.
