Прабабця дуже пильно стежила, щоби на перший день Різдва до столу не подавали страв з птиці. Поїхавши до Австрії сімнадцятирічною за своїм чоловіком, вона пригадувала про ті роки тільки найкраще. (Зрештою, а які ще роки можуть бути кращими за юність?) Весь час захоплено розповідала, як заможно живуть в тій країні, і пояснювала їх добробут тим, що австрійці на Коляду не їдять м’ясо птиці, бо кажуть, що з нею може відлетіти щастя.
А припливало щастя, за її ж (теж «австрійською») версією, з рибою на столі, тому готувала дуже смачного коропа. Вона дуже довго виварювала його з зеленню. Потім з риби акуратно вибирали кістки, (прабабця називала їх востаками), м’ясо розкладалося по невеликих глибоких тарелях і заливалося процідженою юшкою. Помилково ту страву мож назвати гишками (холодцем) з риби або заливним, але насправді ці страви дуже різні. Гишки з риби, якщо у нас коли варилися, то неодмінно з товстолоба. Без кінця тріщав і гудів вогонь у кухні, а з високої виварки стирчали великі апетитні голови, які не давали нам, дітям, спокою і бабці жертвували одною для нас, щоби не заважали пхиньканням і вмовляннями дати хоч шматочок скуштувати.
Заливне викладалося акуратними скибочками на мілкі тарелі, оздоблювалося візерунками з моркви і юшки, пахучої юшки наливалося рівно стільки, щоби вона прихоплювала рибу до тарелів. Ще одна різниця – драглі у холодці були значно світлішими, ніж у заливному, бо там вони мали яскраво-жовтий відтінок.
Маса у бабиному «австрійському» коропові не була рідкою, але ніколи не застигала, нагадувала пристиглу підливку. Пахнула рибою і спеціями.
Найбільше смакувала ця підливка. За право повитирати хлібом баняк виникали серйозні суперечки і тяганина закінчувалася подряпаними носами і обличчями. Тому поливки бабця завжди варила значно більше, ніж треба. Її нам подавали в горнятках – так більше смакувало.
Другий день після Вечері – час для родини. У нас щороку збиралося досить людей. Старші за столом часто згадували різдвяні морози в Караганді. Доходило до мінус сорока, люди мерзли. Аби зігрітися, хто мав, заганяли до своїх помешкань корів. А ще у них не було ні грошей, ні продуктів щоби покласти на стіл дванадцять страв, тому дев’ять з них могли бути бутерброди з хліба. Бутерброди теж не схожі на теперішні – на хліб намащували все, що було: картоплю, будь-які каші, якщо був, конфітюр, солили, цукрували. Просто хліб теж вважався окремою стравою. Тих років для них було принципово важливо дотриматися цифри дванадцять…
Колядувати починали, як смеркалося. Картинно розсідалися вздовж лави. Бабці збирали зі скрині, яка слугувала столом, основні їства, залишивши пампухи і узвар, самогон трохи нарізаного грубими шматками сала, м’яса, підчеревини, ковбаси та калача. Мені дуже подобалося, коли розпочинав хтось один, а за ним поступово затягували всі. Тоді здавалося, ніби колядка хвилею навалювалася на вечір, проникала у його простір, і зірки, заслухавшись, заворожено моргали серед спалахів поодиноких сніжинок, які біля жарівки на ганку перетворювалися на іскринки салюту.
Ми, дітваки, уважно стежили, щоби ніхто з дорослих не пішов «незаколядованим». Грошей збирали не багато, але са факт уваги. Зрештою, не суттєво було, скільки саме наколядували, головне – щоби бодай на копійку більше від двоюрідного брата.
Десь на третій день свят подавалася смажениця. Бабці нарізали в пательню різного м’яса, вибивали туди з десяток яєць і ми всією родиною сідали за поправини – так називалося застілля на третій день. То виглядало звичайною сімейною вечерею, з тією різницею, що потім до вуйка Янка приходили друзі, і вони за чаркою довго-предовго гомоніли.
Під ті розмови ми, приглядаючись в зимову ніч, засинали, роздумуючи: цього року щастя припливе, чи відлетить?
