Центром дитячого Всесвіту у нас на Опіллі був нанашко Шеремета. Його так всі діти називали. Нанашко зачаровував вмінням лапати горобців. Кидав у здоровенну тверду долоню зерна і завмирав на пару хвилин, поки не сідала пташка. А потім дарував її мені. З умовою, що побавлюся і відпущу.
Шеремета був місцевим філософом і любив дітей. Взимі дозволяв у себе на городі робити совганку, тому хвіртка на його подвір'я не зачинялася, а гамір з дитячих криків наповнював весь кінець села.
Наприклад, рознімаючи мене з чергової бійки, він завжди нагадував, що ворогів своїх треба любити. Що вороги від Бога. Тільки завдячуючи ворогам ми знаємо, хто наші справжні друзі. Він вмів примовляти.
А ще він любив розповідати притчі. Підозрюю, що сам їх і вигадував. Притчі у нанашка виходили фактажні, м'ясисті і повчальні. Серед найпопулярніших була притча про гімно.
Лежало на стежці гімно. Йшов якийсь чоловік — обережно обійшов. Надійшла якась жінка - обережно обійшла. Надбігли діти - налякано зупинилися і обійшли, надійшла компанія молоді - обійшли.
— Видите, — кричало гімно до квіточок, травички і різних мурах, — що з того, що ви зелененькі, червоненькі, жовтенькі, біленькі? Що з того, що ви файно пахнете? Вас, якщо не зривають, то топчуть. А мене всі обходять! Всі бояться! Бо я — гімно!
В цей момент з поля йшов чоловік, який перевертав покоси. Дивиться, а на стежці купа гімна лежить. Думає собі, а то чого воно має тут смердіти? Взяв вилами і кинув на купу сміття.
А гімно летить у повітрі і гонорово кричить:
— Теперка ви зрозуміли, яке я велике цабе — навіть літати вмію!
