Першого березня бабці за будь-якої погоди напікали багацько-пребагацько налисників. То був дуже локальний ритуал. На моєму Опіллі, де між пагорбами ховалися від вітрів Більшівці, Нараївка, Желибори, Кінашів і т.д. і т.п., налисники вважалися буденною стравою.
А навмисне у перший день весни їх готували буквально у кількох сім'ях нашої родини, бо ритуал привезла прабабця Маринка з Відня. Коли вона починала захоплено розповідати, як любив налисники прадід Мар’ян, то її обличчя ставало таким щасливим, ніби прадід у цей момент сидів поруч з нею і наминав свої улюблені налисники з трускавковими конфітюрами, политі сметанкою з ваніллю. Тоді я ще не розумів, чому саме так.
Млинці під налисники у перший день весни мали свою власну назву. Залежно від погоди, вони могли бути - сонячні, зимні, дощові, снігові. Їх напікали дуже багато на кількох денках відразу, через що на кухні магічно шкварчало і шипіло. А на перевернутій догори дном поливаній мисці зростав стос пахучих млинців. З апетитною хрумкою скоринкою по краях.
Ми крутилися навколо кухні і молили свого дитячого Бога, щоби бодай один млинець не вдався. Тоді бабця давала його нам доїдати. Але бабуся у цьому занятті була надто справною, тому нам залишалося лише нюхати. Що підігрівало не лише апетити, але підкидало адреналіну і Андрій, як казав класик "не витримавши лихої долі", хапав верхній млинець і вибігав з хати.
Під сміх прабабці і бабців. Зрештою, його ніхто не намагався спіймати, бо випікання млинців нагадувало роботу конвеєру на крихітній мануфактурі. Там треба було вправно встигнути розігріти до потрібної температури 2-3 денка, майстерним рухом натерти кожне салом, влити у кожний потрібну кількість білої рідини, кожне денко похитати, щоби рідина утворила правильне коло, встигнути перевернути і забрати готовий млинець. На кожну операцію давалася певна кількість секунд.
Коли над мискою на скрині виростала труба з млинців, бабці розтирали дуже багато маку. Для того використовували спеціальний, трохи ширший, макогін і макітру з шершавими стінками. Магічними рухами, під час яких лівою рукою бабця тримала верхній кінець макогону, а правою схопила його по середині і швидко крутила навколо стінки макітри.
Невдовзі у велику поливану миску падала грудка сивого, майже білого, перетертого на масло маку. Далі бабця кидала в денко кілька ложок топленого масла і висипала туди пару натертих яблук. Їх пасерували до карамелізації. Отут знову розпочиналася епопея з запахами. То була одна з найапетитніших аром з мого дитинства.
Карамелізовані терті яблука змішували з тертим маком. До цієї маси додавали ошпарених кип'ятком родзинок, підсмажених волоських горіхів і 2-3 ложки тягучого дуже пахучого меду. Все це старанно змішувалося. Налисники робилися конвертиками, а потім той конвертик складалося удвоє і виходив такий пеньочок. Їх один до одного викладали у каструлю, кожен шар перемащували маслом, накривали зверху млинцями і вже готові запікали.
Найбільша боротьба точилася за право з'їсти найнижчі налисники, пахучі і з запаморочливою скоринкою. Тут у нас з двоюрідним братом доходило до бійок. Вірніше битися любив я, а він драпав обличчя. Як кажуть бувалі каратисти: у кожного своя техніка бою. До налисників подавали мед, гаряче какао на молоці, сметану, квасне молоко, гаряче кип'ячене молоко. Кожен вибирав, що смакувало.
Я просив какао і, щоби налисники полили мені медом та сметаною. Якщо не було зимно, то я з мискою та горнятком виходив на вулицю. Дуже було романтично, мружачись від весняного сонця, неспішно топтати рипучий сніг, поїдаючи животаті від великої кількості макової начинки налисники, і запивати теплим, але негарячим, какао.
А перед тим котрась з бабців клала у таріль один налисник, поливали його медом, додавали сметани і той таріль підсували ближче до старих фото на стіні. А прабабця то дивилася на той налисник, то на фотографію молодого прадіда Мар’яна в офіцерському однострої. Тоді я ще не розумів навіщо вона це робить. Тоді я ще дуже багато не розумів.
