У своєму житті я серйозно потурбував дух Леніна щонайменше два рази. Вперше, коли описав його у своїй книзі-містерії «Карпатський звіринець Паміра К», в якій схрестив кілька епох і кілька світових персонажів. Еміра Кустуріцу, що їде знімати фільм про гуцулів, і вождя світового пролетаріату Володимира Леніна, який теж, поміж 1922 і 1923 роках, здійснює у Карпати таємний від комуністичних функціонерів візит. Його пригоди там описувати не буду, бо це довго. «Дивися, я б так не жартував, — сказав тоді один з моїх друзів, — Ленін був не таким простим, як здається, матеріалістом тільки в політиці, але добрим містиком у побутовому житті. Не смійся над ним…» Застереження приятеля я до уваги не брав, бо знав, що він сам начитався Блавацької і тепер йому всюди ввижається щось таке, у що тверезий розум вірити відмовляється.
Пройшло трохи часу і я потурбував дух Леніна вдруге, бо повернувся з Москви і мав добру нагоду зробити це. До речі, ніколи б не міг подумати, що колись доведеться відвідати серце Імперії, бо моя уява малювала це місто в демонічних кольорах. Та не так давно познайомився з російським бізнесменом Юрієм Белойваном, який придумав один цікавий проект — довелося їхати. Белойван вартий окремої розповіді. Він виходець з України, до Білокам’яної виїхав уже в зрілому віці, але це не завадило йому побудувати найбільшу в Білокам’яній мережу українських ресторанів, які за своїми декорами і артефактами нагадують музеї української культури. Там на стінах старі гуцульські світлини, кераміка, автентична вишивка, ткацькі верстати і дерев’яні відра, яким по сто років. А в меню окрім традиційних вареників і червоного борщу легко можна відшукати банош і бринзу. Все серйозно, по фен-шую і без кічу. А ще Белойван підкорив усі найбільші вершини світу, бачив трупи на схилах Евересту, випускає україномовну газету, вільно говорить як про стратегію в сучасному бізнес-середовищі, так і про абсурд у текстах Сорокіна. Такий собі мандрівний філософ, серед інтересів якого дослідження етносів і цікавих народів. Це саме йому прийшла в голову ідея презентувати в Москві гуцульську культуру. Презентувати так, як це не робилося давно, якщо колись і робилося. З троїстими музиками, кухнею і практично усіма промислами: ліжникарством, гончарством, різьбою по дереві. Проект був задуманий так, щоб побувавши на ньому росіяни одразу склали собі уяву про гуцулів. Тобто, якщо представлені ліжники, то вони не просто експонуються, а ти можеш поспостерігати, як вони народжуються на світ. Якщо йдеться про кераміку, то бачиш як гончар майстерно виліплює її на гончарному крузі. Для цього з Гуцулії ми привезли купу людей, верстати, музиканти... А ще зробили фотовиставку і фотоальбом.
Захід вдався на славу. Кілька днів гуцули дивували москвичів своїми танцями, орнаментами і частували самогонкою. Ті в боргу не залишилися і кидали в капелюх свої рублі, від чого горяни ставали ще більш балакучішими і веселими — відколи в Яремче і Косові з’явилися кантори горяни зрозуміли, що і російська валюта може мати ціну. Щоправда, перейти на російську мало кому вдавалося, тож чи розуміли хоч щось корінні москвичі з їхньої говірки залишається не відомим.
Пригоди гуцулів у Москві можна описувати довго; дехто з них вперше їхав у ліфті, а дехто, як аргумент проти прискіпливих митників, використовував старовинні закляття і примівки. Це робилося після того, як автобус з цимбалами, скрипкою і рештою реманенту шість годин безуспішно простояв на кордоні. Кордон — це будка, поле і страшенний мороз. Зрештою, на якийсь «енний» день перебування у Москві, коли ми вже добре там обжилися і стали розкутими, вирішили здивувати москвичів ще більше, і затрубити в трембіту на самісінькій Червоній Площі. Перед тим відповідну інформацію прес-служба компанії поширила серед російських каналів. Сказано-зроблено. Гуцули одягають свій етнічний одяг, беруть трембіту, випивають і ми вирушаємо у саме серце Москви. По дорозі з нами фотографуються якісь китайці чи то японці, для яких мешканці Карпат у своїх кептарях і капелюхах очевидно виглядають дуже екзотично. Решту тільки роззявляють роти.
На площі вони справді починають голосно трембітати, а один з гуцулів, що раніше був дяком у церкві, знімає шапку і відправляє заупокійну месу для Леніна. Довго бідкається, що той лежить непохованим. Усю цю атракцію знімають російські та українські канали, тож додому гуцули повернуться справжніми героями. Досі дивно як їх не «загребли» пси російської демократії. Вони почули звук трембіти, але спохватилися надто пізно.
До чого я все це розказую? Знаєте, коли стояв і слухав як грає на Червоній Площі трембіта, а це було фантасмагоричне видовище, то вкотре собі подумав, що Всесвіт таки має свої закони і не важливо чи йдеться про історію і її спіраль, а чи про віру у карму. Бо дивіться, колись «совєти», прийшли в Галичину і ці музичні інструменти безщадно ламали, а самих трембітарів переслідували. Це був дуже хороший спосіб передачі інформації, що насамперед допомагав попередити про небезпеку. І це червонозоряним було не на руку.
Пройшло зовсім мало часу і все перевернулося ніби з ніг на голову. Комунізм розвалився, за товстими стінами Кремля розпадається на частки його жалюгідний символ — Володимир Ілліч і зарадити цьому не можуть навіть кращі науковці — добре знаннями муміфікації володіли тільки парасхіти давнього Єгипту…
Ленін лежить такий жовтий, що вже навіть і не восковий, він ніби кіборг, бо навіть руки вже давно не його, а пластмасові. І тут, ніби на зло йому, за стіною, так зовсім близько-близько продовжує виграти трембіта. Здається, що її звук ще потужніший і красивіший, ніж навіть сто і двісті років тому. Цей інструмент не тільки зберігся, але й перемістився географічно. Чи у 1939 могли гуцули подумати, що так буде. Ні. Напевне закони карми тим і цікаві, що є сталими і передбачуваними, як математична формула, але ми того ніяк не зрозуміємо.
