Там, де я народився, але не живу, серед лісу є озеро. Колись це був звичайний колгоспний став — його викопали екскаватором, зробили шлюзи, контролювали рівень води і вирощували рибу — карасів і коропів. Але з часом колективне господарство розпалося, береги осунулися і заросли бур’яном, вздовж них поросли очерети, а дно замулилося і чистити його вже не було кому. Тим паче, що ставок не де-небудь, а серед лісу і кожної осені клени і дуби щедро сипали у воду своє листя. Так за якихось п’ятнадцять років він перетворився на звичайне озерце, мілке, але достатньо мальовниче. Після однієї рекламної кампанії ми з братом почали називати його лагуною.
Взагалі, я часто думками повертаюся у своє село. Маю проблеми зі сном і коли не можу заснути, то думаю про щось приємне. Найчастіше — дитинство. Згадую як цілими днями пас на горбах корови, як потрапляв з ними під страшенні грози і завжди боявся, що одного разу блискавка влучить або в мене, або в корову, як губив тих клятих корів і вертався додому увесь у сльозах і розпачі, а потім батьки шукали їх до пізньої ночі по колгоспних полях і молилися, щоб худоба десь не набрела на конюшину. Від такого пасовиська рогатих здувало і доводилося пробивати животи. В іншому випадку їхні нутрощі просто розривало. І це не жарт.
А ще пригадую собі як їздив з батьком ловити рибу. Карасів нанизували на тонкого вербового прута і везли так у руках. Я сиджу на рамі і тримаю їх у руках, батя крутить педалі. Або уже з саком йдемо не до ставу, а на Черемош. У ті часи довкола нього було багато спокійних водойм у яких водилися окуні і раки. Тепер вже їх давно нема, бо ріка так часто міняла своє русло, що кожного літа протікає де хоче, тільки не там, де раніше.
Учора я знову довго не міг заснути і думав про той ставок серед лісу. Я пам’ятаю ще коли він був колгоспним і по ньому плавав такий міцний, збитий з дощок пліт. Ми часто вилазили на нього і плавали собі скільки хотіли. Вночі я лежав, крутився у ліжку і уявив собі вечір, як я лежу спиною на плоті і дивлюся на зірки і такий якийсь величний місяць. Майже тиша, бо легкий плюскіт води і шелест очерету тільки додає, а не забирає. Поруч біля мене дівчина, я не хочу щоб ви знали хто це, але вона має чорне волосся, яке зливається і з дошками, і з водою, яке так пахне, що можна померти. Хочеться зариватися у нього носом і нюхати, і нюхати… Тому я так і роблю — обіймаю її і щось нашіптую на вухо… А вона тільки дихає повільно і слухає, що я їй кажу.
Знаєте, що мене налякало? Я все це так сильно уявив, чи так сильно захотів щоб така ситуація справді була, що на якусь коротку мить справді ніби опинився серед того лісу, і серед води. Здригнувся, відкрив очі і зрозумів, що я лежу у своїй львівській квартирі, що гуде холодильник, крізь вікно світять фари, хтось грає на піаніно.
Одразу подумав собі — «як там та дівчина і те озеро?» Дівчина напевне спить, бо в такий час нормальні люди бачать треті сни. А озеро крижане і холодне, скуте льодом. Навіть дерева і очерет не шумлять, бо листя вже такого нема, а мороз обплутав гілки ніби клеєм. Я не знаю куди діваються на зиму водоміри і жаби, але точно знаю, де живе риба. Коропи і карасі сплять у мулі. Ті, що молодші, нервово, бо вони тільки народилися, може це їхня перша зима під льодом. Вони ще очікують на весну і черв’яків, на воду, яка буде теплою, і на зорі, які будуть яскравими. Старі ж дихають повільно і тільки зариваються носом у мул. Від браку кисню їм сняться дивні сні, коли вони малі і вертляві, такі малі, що наживка на рибальському гачку здається їм величезною і смішною, а самі вони не цікаві нікому — хіба що самим собі. Карасі згадують часи, коли їхні боки були блискучими-блискучими і практично ще не мали луски, коли вони пахли водоростями, а не старістю і мулом, коли їхні очі були ніби ті озера — круглі і загадкові. Від тих думок риба здригається і якийсь час її серце б’ється пришвидшено.
Очевидно, коли бракує повітря у цьому світі, не спиться не тільки мені.
