Володимир Зеленський — відомий не лише в Україні шоумен — сьогодні працює президентом України, і вже понад два місяці він перебуває у пошуках власного образу. Цікаво, що тим часом партія «Слуга Народу», прихильності до якої глава держава не приховує, встигла виграти вибори з гаслом «Зробимо їх ще раз»
На жаль, ця політична ситуація характеризує не так Володимира Зеленського та його соратників, як рівень політичного розвитку українського суспільства. Так, воно вельми консервативне, деморалізоване століттями бездержавного розвитку, до того ж втомлене гібридною війною. Мільйони українців пішли шляхом найменшого опору, часто не маючи зеленого уявлення про повноваження президента, парламенту, уряду. При цьому і президентські, і парламентські вибори визнані демократичними, такими, що відображають волю українських виборців.
Вже у вересні «Слуга Народу» стане повноцінною партією влади, отримавши на вищих щаблях владної піраміди максимальні можливості для реалізації власних планів. Виборців не налякало, що «зелена» партія не мала досвіду політичної діяльності, а її програма є здебільшого декларативною. Що ж, подивимося на результати зіткнення задекларованого лібертаріанства з переважно лівими поглядами патерналістськи налаштованого електорату. Нагадаю, що ледь не найбільший запит серед українських виборців — на зниження тарифів на житлово-комунальні послуги.
Не виключаю, що Володимир Зеленський чекає максимально сприятливого для себе складу парламенту, аби оприлюднити власні пріоритети на посаді президента. До останнього часу з середовища «Слуги Народу» лунають суперечливі сигнали, адже політична сила зібрала під своїми прапорами людей із різними світоглядними орієнтирами. Бути «За все гарне, проти всього поганого» в нинішній ситуації, повірте, недостатньо. Зеленський ж всередині країни постає переважно в образі Олександра Лукашенка, показово шмагаючи представників місцевої влади чи політиків із натяком на опозиційність, за кордоном віддає перевагу образу Еммануеля Макрона, використовуючи певну схожість на президента Франції.
Прагнення бути схожим на когось із президентів, перебуваючи на чолі однієї з найбільших європейських держав, — це комплекс меншовартості та квінтесенція постколоніальних комплексів у чистому вигляді. Власне, як і готовність плисти в течії побажань мільйонів співгромадян, а не самому пропонувати порядок денний розвитку країни. Чим швидше нинішній преЗЕдент знайде власний образ та modusoperandi, чим більш адекватний він буде національним інтересам, а не часто примітивним потребам співгромадян, — тим більше ч України буде шансів вижити в оточуючому непростому світі.
