Євген Магда

Публікацій: 100

Гарант і Конституція

Конституційна криза на 30-му році незалежного розвитку держави — це погано. Вона свідчить про брак ціннісних орієнтирів та серйозні загрози, які стоять перед Україною.

Рішення Конституційного Суду, яке скасувало кримінальну відповідальність за недостовірне декларування, на жаль, було логічним. Нагадаю, що антикорупційне законодавство вбудовувалося до існуючої системи стримувань та противаг, причому процес відбувався з хайпом та євроінтеграційною мотивацією. Недосконалістю норм законодавства вправно скористалися представники «ОПЗЖ» та «За майбутнє», які все менше приховують власну відданість ленінським правилам перебування в опозиції. Вони прості: «Чим гірше — тим краще».

Достеменно невідомо, чому Володимиру Зеленському перестав подобатися склад Конституційного Суду, який минулого року легко освятив його прагнення провести дострокові парламентські вибори. Але ініціатива про «відновлення довіри до конституційного судочинства» більше нагадує прагнення отримати кишеньковий склад КСУ. Причому — якомога швидше.

Зеленський з наполегливістю, гідною кращого застосування, намагається переконати у доцільності застосування до Конституційного Суду принципу «до основанья — а затем», навіть назвав «стабільністю» період, коли КСУ не працюватиме. Виходить не надто переконливо, бо все ж таки Володимир Олександрович став відомим завдяки амплуа комічного актора, а не драматичного. Про наявний у гаранта Конституції диплом юриста, мабуть, краще, не згадувати.

Інформаційний простір якось дуже швидко заповнився самодіяльними конституціоналістами, голова НАЗК розпочав інформувати громадськість про плани роботи Конституційного Суду. Офіс президента доволі вправно намагається трансформувати недовіру громадян України до суду як такого у ненависть до Конституційного Суду. Показово, що Зеленському в цьому допомагають антикорупціонери другої свіжості, які знайшли для себе теплі місця у системі державного управління. А от рідна фракція, як виявилося, перестала бути монолітом, і склеїти її не допомагають навіть аудіозвернення з обіцянками «кривавого хаосу».

Відчуття, що Україна стала свідком «міждусобойчика» — відверто кажучи, паскудне. Інше, не менш дивне — прагнення політиків з’ясовувати відносини на фоні коронавірусної хвилі, яка стукає в український берег усе більш наполегливо. Брак стратегічного мислення та державницького бачення шостого президента стає все більш очевидним, ба більше — стає проблемою для країни.