Кадр з фільму "Ржевський проти Наполеона" за участі Володимира Зеленського Не просто спостерігаючи, а живучи повсякденним життям в Україні, мимоволі відчуваєш себе як всередині величезної кіномасовки. Справді, таке враження, ніби в нашій країні знімається кіно велетенського масштабу.
Мова у даному випадку не про кінофільми українських виробників з корисним та позитивним змістом (до речі, у цьому питанні спостерігається пауза). На жаль, перебування при владі людей, які звикли жити та діяти за законами щоу-бізнеса, спричиняє суттєву деформацію державної політики. Посудіть самі.
Нашу увагу вправно перемикають від однієї події до іншої, між якими — смисловий та управлінський вакуум. Використання практики «хибного об’єкта» з літа 2019 року може претендувати на статус однієї з засад державної політики. Підкреслено привабливі кіногерої в умовах випробувань виявляються патентованими покидьками. Мелодрама відносин «найвеличнішого політика сучасності» з його електоратом може дати фору класиці Боллівуду, хіба що запальних танців бракує. Україні конче бракує загальнонаціонального блокбастера практично у всіх сферах суспільного життя, і асфальтування частини шляхів, які ведуть до суспільно значущих об’єктів, ситуацію докорінно не змінює.
Попри ухвалення ЗеКомандою закону про кеш-рібейт (повернення державою частину коштів, які іноземні кіновиробники витрачають на її території) ще у вересні 2019 року, Україна не перетворилася на Мекку для закордонних кінематографістів. Натомість технології «чарівного ліхтаря» активно просуваються до царини суспільних відносин, корегують настрої та створюють гарну картинку. Штаб з виробництва ілюзій розташований в офісі президента, схоже, що у сусідній кімнаті з штабом з протидії поширенню коронавірусу. Посудіть самі: попри провал з вакцинацією та вакханалію з тарифами суспільство вправно годують обіцянками, а Верховна Рада навіть не імітувала спробу вийти достроково з канікул для вирішення цих проблем. Зеленський та його команда живуть з надією, що наступний дубль буде кращим за попередній.
У кожного кіно є важлива особливість: воно закінчується. І навіть коли складно перебачити остаточну розв’язку, розвиток сюжету дає підстави прогнозувати той чи інший фінал, після якого може виникнути відчуття спустошення та зневіри. Чи не на це працюють сьогодні продюсери та сценаристи на Банковій?
