Євген Магда

Публікацій: 120

Протидія дезінформації: зупинити, викрити, перемогти

Тема протидії дезінформації у роботі органів державної влади останнім часом стала пріоритетною. Є підстави говорити, що каталізатором цього явища стало розслідування компанії Bellingcat про «справу вагнерівців». Проте не зайвим буде згадати і про гібридну війну Росії проти України, якій не видно кінця.

Під час гібридної війни головною метою є загарбання не територій, а свідомості, про це необхідно пам’ятати. Через низку причин — об’єктивних та суб’єктивних — чимало українців легко піддаються впливу ворожої пропаганди. Протидіяти їй конче необхідно системно та фахово.

Влада припускається помилки, коли з тактичних міркувань допускає роздвоєння меседжу. Створення практично одночасно Центру протидії дезінформації при РНБО та Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки при Міністерстві культури та інформаційної політики спроможне заплутати наших співгромадян і західних партнерів. «Єдиний голос» у цьому питанні виглядає важливішим за професійні навички, хоча в Україні не бракує фахівців з протидії гібридним впливам. Тут же скажу про назву: первинне прагнення очільників держави протидіяти «пропаганді та дезінформації» потребувало чіткого маркування ворожої пропаганди. Оскільки пропаганда буває різною, а для низки розвинених держав вона є частиною інформаційної політики.

Обійтися виключно утворенням структури — замало. Потрібно створити систему протидії, яка реагуватиме оперативно, за револьверним принципом підбираючи авторитетного спікера з органів влади у відповідь на інформаційний виклик та матиме можливість зосереджуватися на поширенні відповідного інформаційного сигналу. Згадайте, як офіційні органи влади України відреагували на заклик головного редактора Russia Today Маргарити Сімоньян «повернути Донбас додому», до Росії? Розумному досить.

Саме тому ризикну стверджувати, що без чітко сформованих національних інтересів, певної мобілізації суспільства та часом непопулярних заходів боротися з дезінформацією та фейками, які продукуються на державному рівні країною-агресором, надзвичайно складно. Риторика «пошуку миру» цьому не сприяє, як і відсутність військових у телевізійних та радіопередачах суспільного інтересу. Очевидно, що в нагоді державним структурам стане досвід StopFake та InformNapalm, «Інформаційного спротиву», які чинять гідний опір російській інформаційно-пропагандистській навалі з 2014 року.

Наостанок — про медіаграмотність. Доцільність її термінового поширення в Україні я б порівняв з необхідністю щеплення від коронавірусу, власне, як і необхідність належної підготовчої кампанії. Основи медіаграмотності необхідно закладати хоча б у випускників середніх шкіл та першокурсників шляхом масового поширення відповідних знань. Їх носіями мають бути добре підготовлені люди, авторитетні для цього середовища. Ці та інші завдання державні структури з протидії дезінформації навряд чи зможуть виконати без опори на досвід та знання недержавних структур. І саме синергія зусиль може стати запорукою успіху.